Інституційна організація єпархіального управління карпаторуської православної церкви (1926-1930)

28 червня 1928 р. архієпископ Савватій (Врабец) видав послання до карпаторуського православного духовенства і мирян. У посланні він звинувачував священиків сербської юрисдикції у порушенні спокою в православній церкві в Підкарпатській Русі. „Надіятися на сербську юрисдикцію нічого. І єп. Досифей і єп. Іриней і др. Дамаскин багато обіцяли, але нічого не далі і не зробили. Нічого не поможе і єп. Серафим, бо діє не канонічно ”[73]. У відповідь на це послання 20 липня 1928 р. єпископ Серафим (Іванович) у листі до міністерства в Празі заявив „просимо категорично заборонити архієпископу Савватію вмішуватися в справи нашої єпархії, випускати які не будь відозви, або звернення до православних віруючих Карпатськой Русі і Словаччини, і взагалі, зноситься з ними у справах церковних ”[74]. У наступному листі від 14 липня 1928 р. зазначалося: „Одним із найбільших перепон у справі організації єпархії є діяльність архієпископа Савватія та осіб що його оточують. Архієпископ Савватій особисто, або через службовців його канцелярії, видає всякого роду розпорядження священикам чи вірникам нашої єпархії. Рукополагає священиків і дияконів, і як нам відомо, з випадком з свящ. Боїшко, бере за це гроші. Видає послання до всіх нашої пастви, в яких за свідченням наших священиків, піддає прокляттю тих священиків, які признають нашу юрисдикцію, закликає вірників не підкорятися нам. Ми просимо Міністерства Шкіл і Народної Освіти в короткий строк зажадати від Архієпископа Савватія припинення його діяльності в нашій єпархії і взяти з нього зобов`язання ”[75]. На початку грудня 1929 р. єпископ Серафим (Іванович) писав Земському уряду в Ужгороді: „В селі Чумальеві появился некій Илларіон Рибарь, считающій себя іеромонахом и совершает там священнодійствія. Указаного Рибаря мы не признаем за священника и просив Земскій Уряд удалить его из Чумальева или же воспретить вмішиваться в церковную жизнь православной общины и совершать требы”[76].

На початку 1930 р. єпископ Серафим (Іванович) виїхав до Сербії. За час керівництва православною церквою на Підкарпатській Русі у 1928-1930 рр. єпископ Серафим (Іванович) досяг значних результатів. По-перше – було створено Єпархіальне Управління, що забезпечило чіткий контроль за всіма сферами діяльності єпархії. По-друге – почали надходити кошти від держави на утримання адміністрації єпархії та духовенства. По-третє – уряд затвердив єпархіальний статут, проекти якого готувалися ще з 1920 р. По-четверте – духовенство після закінчення пастирських курсів отримало змогу викладати релігію в державних школах; було видано два підручники Закону Божого.Після від`їзду єпископа Серафима до Югославії Карпаторуської православною єпархією тимчасово керував архімандрит Олексій (Кабалюк). 15 жовтня 1930 р. відбулося засідання Архієрейського Собору СПЦ в Сремських Карловцях. На соборі були присутні єпископ Серафим і делегація із Підкарпатської Русі, у складі архімандрита Олексія (Кабалюк), священика Дмитра Бєлякова та мирянина Василя Гайдова. Собор відкинув запропонований чехословацьким урядом державний статут для православних Підкарпатської Русі, залишивши в силі статут 1868 р. Крім того, Собор СПЦ розглянув три кандидатури на посаду єпископа для православної церкви на Підкарпатській Русі: д-ра Дамаскина (Грданічка), ієромонаха Юстина (Попович) та єпископа Йосифа (Цвієвич) [77]. Екзархом-адміністратором Карпаторуської православної церкви було обрано єпископа Бітольського Йосифа. 21 грудня 1930 р. він приїхав у довірену йому єпархію і поселився в с. Іза на Хустщині. Разом з єпископом Йосифом (Цвієвич) до Ізи прибув також ієромонах Юстин (Попович), котрого згодом планувалося висвятити на постійного єпископа для православних закарпатців [78].

Чеський посол у Белграді Р. Фліедер 18 грудня 1930 р. під грифом „таємно” писав у Міністерство Закордонних справ у Празі. „16 жовтня 1930 р. сербська православна церква розпочала збір коштів для підтримки православної церкви в Підкарпатській Русі. Про це закликав 28 вересня єпископ Серафим у виступі перед студентами белградського університету. На честь новопризначеного єпископа Йосифа та православної церкви на Підкарпатської Русі 14 грудня 1930 р. товариство „Жіноче християнське життя” організувало вечір в белградському університеті. На цьому вечері були присутні єпископи Досифей і Серафим. Першим вітальне слово виголосив єпископ Досифей; він окреслив історію православної церкви в Підкарпатській Русі і Чехословаччині, наголосивши на спорідненості русинів з сербським народом [79]. У своєму слові єпископ Серафим говорив про центр православного руху с. Іза, про 12 дівчат, яких угорські жандарми зимою загнали у річку, вимагаючи зректися православної віри[80]. Нині, сказав він на Підкарпатській Русі є 180 000 православних, що складало 1/3 всіх жителів, 115 священиків. У кінці вечора єпископ Досифей закликав збирати пожертви і пересилати на адресу православної місії у Ладомировій” [81].

Головним завданням своєї діяльності єпископ Йосиф (Цвієвич) вважав впорядкування чернечого життя на території єпархії. Своїм розпорядженням від 1 січня 1931 р. єпископ створив Раду із представників від монастирів і скитів для чернечого життя в єпархії. В обов`язки цієї установи входило слідкувати за діяльністю монастирів та за моральною поведінкою чернецтва [82]. Розуміючи, що в єпархії не вистачає освіченого чернецтва і білого духовенства, єпископ Йосиф (Цвієвич) намагається домогтися дозволу на створення духовної семінарії в Мукачеві на кшталт сербських богословських закладів. Це видно з його звернення до Міністерства Шкіл і Народної освіти в Празі від 21 квітня 1931 р. [83]. 5 січня 1931 р. єпископ Йосиф (Цвієвич) переніс свою резиденцію з Ізи до м. Хуст. Цей крок викликав обурення православних вірників с. Іза, які вислали до єпископа делегацію з проханням повернутися знову в село, посилаючись на обіцянку сербського патріарха про створення духовної семінарії в селі та постійне проживання там єпископа. Однак, єпископ Йосиф (Цвієвич) відмовився повернутися на старе місце проживання, обґрунтовуючи своє рішення тим, що Іза не підходить під єпископський осідок, бо немає належних засобів комунікації тощо. Він також повідомив, що найближчим часом переїде до Ужгорода [84]. Єпископ взявся за впорядкування життя духовенства, зокрема, за його наказом 35 священиків були переміщені на нові приходи. Одруженим священикам надавалися парафії, в яких були умови для проживання родини священика. Ченців переводили в невеликі та бідніші православні громади. Священики були переведені з наступних сіл: Кошельова, Кошелівських Лазів, Липчі, Липовця, Березова, Нижнього Бистрого, Вучкового, Крайникова [85].