Інституційна організація єпархіального управління карпаторуської православної церкви (1926-1930)

Після зближення чехословацького уряду з католицькими колами, питання діяльності православної церкви на Підкарпатській Русі знову загострилося. Відмова в реєстрації статутів єпископа Досифея (Васич), поставило православне населення у складні умови існування. Відсутність основного статуту єпархії призводило до того, що окружні уряди мали можливість відмовляти у реєстрації православним громадам, надання права духовенству викладати у школах Закон Божий тощо. Отже, головне завдання, що ставило перед собою керівництво православної церкви на Підкарпатській Русі у 1926-1930 рр. – це офіційне визнання православної церкви урядом Чехословаччини (далі ЧСР), упорядкування церковної структури, вирішення питання освітнього рівня духовенства, відновлення православної Мукачівської єпархії та ряд інших.

В другій половині 1920-х рр. православний рух поширився й на інші регіони ЧСР. У Східній Словаччині під кінець 1920-х рр. православна церква мала 12 500 вірників. Було засновано православні церковні приходи в Лютині, Ганігівцях, Милпоші (Сабинівський округ), Венеції, Грабському (Бардіївський округ), Ладомировій, Медвежому, Крайньому Чорному (Стропківський округ); Чертіжному, Вилагах (нині Светлицях), Ольшинкові (Міжлабірський округ), Стащині, Телепівцях, Ладомирові та Улич-Кривому (Снинський округ) та в с. Ребрин (Михайлівецький округ). Спроба православних російських емігрантів заснувати єпископат у Пряшеві не зустріла підтримки державного культового управління. Православні церковні громади Східної Словаччини знаходилися під владою мукачівських єпископів та пізніше входили до складу Мукачівсько-Пряшівської єпархії. Визначним осередком православ`я на Східній Словаччині став монастир у Ладомировій, який мав власну друкарню. Крім молитовних і літургійних книг, монастир видавав календарі, газету „Православная Русь”, а пізніше й світську літературу. Щороку сходились тут на відпуст сотні людей з усієї Пряшівщини. З національного погляду монастир став вогнищем москвофільства в Східній Словаччині. З одного боку, він протистояв тиску словакизації державного механізму, але з другого — гальмував українізацію краю [1].

Після від`їзду єпископа Досифея (Васич) до Сербії, між представниками уряду ЧСР та Сербською православною церквою (далі СПЦ) розпочалася дипломатична боротьба проти його повернення на Підкарпатську Русь. 13 травня 1925 р. ієромонах Матвій (Вакаров) виїхав до Сербії, де зустрівся з єпископом Досифеєм (Васич), котрий заявив, що чеський уряд заборонив йому в`їзд на Підкарпатську Русь [2]. 2 серпня 1926 р. чеський посол в Бєлграді Ян Шеба, у звіті до Міністерства Закордонних справ у Празі під грифом „таємно” писав, що було проведено співбесіду між кандидатами на посаду православного єпископа для Підкарпатської Русі – Дамаскином (Грданичка) та Йосифом (Цвієвич). Він наголошував, що єпископа Досифея (Васич) до зустрічі не було запрошено [3]. В свою чергу Сербський Синод на останньому своєму засіданні іменував єпископом Досифея (Васич), його помічником Матвія (Вакаров) та юрисконсультом Олексія Геровського. Посол заявляв, що рішення Синоду свідчить про ігнорування позиції чеського уряду, яка була висловлена у зверненні, переданому міністру Марковичу [4]. Зважаючи на різку протидію уряду ЧСР, Синод СПЦ літом 1926 р. призначив на Підкарпатську Русь єпископським адміністратором Митрофана, настоятеля монастиря Святого Стефана [5]. Кандидатура єпископа Митрофана була узгоджена з представниками православних громад Підкарпатської Русі ще у 1925 р. 27 березня 1926 р. газета „Русская Земля” писала, що на Підкарпатську Русь повинен приїхати на постійне місце проживання новий єпископ. Вказувалося, що Митрофан, за походженням росіянин, був єпископом Сумським та керував єпархією в Сербії [6].

8 квітня 1926 р. у м. Хуст прибув єпископ Чеський Горазд (Павлік). Перед православною церквою в Хусті єпископа зустріло все духовенство округу на чолі з архімандритом Олексієм (Кабалюк) і представниками православних комітетів. Під час зборів, що відбулися після богослужіння, єпископ порушив питання становища православної церкви в Чехії, Моравії, Сілезії і Підкарпатській Русі. Він сказав: „Я приїхав до Вас не для того, щоб приготувати собі шлях зайняти місце Вашого єпископа, це місце для руського єпископа! Я прийшов як брат, Ваш приятель, з благословенням сербського патріарха допомогти Вам об`єднатися, організуватися і так з Божою допомогою вивести нашу церкву із складного становища” [7]. Приїзд єпископа Горазда (Павлік) на Підкарпатську Русь був вимушеним кроком сербської юрисдикції з метою контролю за релігійним рухом.

15 серпня 1926 р. була видана листівка до „карпаторуського народу” за підписом „Комітету порятунку православних”. Листівка була спрямована проти архієпископа Савватія (Врабец) та засуджувала діяльність його прихильників: архімандрита Боголіпа (Церковник), священиків Георгія Опаленика, Георгія Кениза та інших. Автори закликали православних вірників до єдності та визнання сербської юрисдикції, як канонічно правильної [8].11 листопада 1926 р. в с. Іза були скликані збори представників православних громад Підкарпатської Русі. Зважаючи на негативне ставлення уряду ЧСР до сербських єпископів, Олексій Геровський запропонував обрати кандидата, для висвячення в єпископи із місцевого духовенства. Він висунув на посаду єпископа ігумена Матвія (Вакаров), який не отримав підтримку після обговорення. Духовенство розділилося на два напрямки, перший – на чолі з Олексієм Геровським, підтримував ігумена Матвія (Вакаров), другий – архімандрита Олексія (Кабалюк). Збори прийняли рішення просити Собор СПЦ невідкладно прислати на Підкарпатську Русь єпископа, який залишився би тут назавжди, або, принаймні, до тих пір, поки православна церква не буде остаточно організована. Крім того, збори ухвалили рішення послати в Лігу Націй та сербському міністру іноземних справ М. Нінчічу протест, проти незаконних дій уряду ЧСР, який порушував законні права православної церкви. Того ж дня, в Раду Ліги Націй був відправлений меморандум, підготовлений Олексієм Геровським. Документ складався з 44 сторінок і 28 додатків – розпоряджень чеського уряду по відношенню до православної церкви в Підкарпатській Русі тощо. Серед головних звинувачень, що висувалися у зверненні до Ліги Націй слід виділити наступні: 1) чеська влада намагалася усунути сербську юрисдикцію та з цією метою ініціювала „савватіївський розкол”; 2) чеська влада дала наказ поліції заарештувати єпископа Досифея у червні 1923 р. в Хусті, незважаючи на те, що він мав закордонний паспорт та клопотання чеського посла в Бєлграді [9]; 3) уряд не дав дозвіл на в`їзд на Підкарпатську Русь єпископа Митрофана; 4) після 1923 р. нотарі відмовилися записувати дітей православними у разі відсутності розпорядження окружного уряду [10]. Документ підписали: Василь Гайду, Юрій Пристая (с. Іза), Василь Андрашко (с. Білки), Юрій Олексій (с. Нижнє Селище), Іван Ділець (Монастирець), Василь Величко (м. Хуст), Іван Росоха (с. Нижній Бистрий) [11].