Харківська географічна школа: особистості, ідеї, відкриття

Харківщина стала колискою української школи ґрунтознавства — вчення про грунти, їхні особливості, походження та географію. Її засновником є український ґрунтознавець, академік Української АН Олексій Никанорович Соколовський. Випускник Київського університету, з 1924 p. він працював у Харкові професором Харківського сільськогосподарського інституту. З 1945 p. завідував лабораторією ґрунтознавства АН України, з 1956 р. — директор створеного на її базі Українського науково-дослідного інституту ґрунтознавства (з 1969 p. — Український НДІ ґрунтознавства і агрохімії ім. О.Н. Соколовського). О.Н. Соколовський вважається одним з основоположників сучасного агрономічного ґрунтознавства, зокрема його колоїдно-хімічного напряму. Значним є внесок ученого щодо створення карт ґрунтового покриву. Під його керівництвом проводилися дослідження, за результатами яких складено одну з перших докладних карт грунтів України, а також розроблене ґрунтово-географічне районування країни.На Харківщині розпочав свій шлях у науку відомий вітчизняний геоботанік, академік АН СРСР Євген Михайлович Лавренко. Уродженець славетного міста Чугуєва (батьківщини великого І. Ю. Рєпіна), Є.М. Лавренко виховувався в Харківському університеті на класичних традиціях. Його вчителями були університетські професори-ботаніки В.І. Талієв і В.М. Арнольді. Талант дослідника прокинувся в Євгенові Михайловичі дуже рано: ще першокурсником він опублікував першу наукову працю, присвячену флорі Харківського повіту. В 1921-1928 pp. працював у Харківському ботанічному саду, в 1929-1934 pp. — у Харківському сільськогосподарському інституті. Брав активну участь у підготовці фундаментального видання "Флора УРСР", перший том якого було видано в Харкові в 1935 р. У 1935 p. Є. М. Лавренко переїхав до Ленінграда, де працював у Ботанічному інституті АН СРСР. У 1963-1973 pp. обіймав посаду президента Всесоюзного ботанічного товариства. Був учасником багатьох експедицій, досліджуючи грунти і рослинність Донбасу, Олешківські піски і плавні Дніпра, Старобільський степ. Мандрував горами Середньої Азії, Монголією і Китаєм. Розробив першу класифікацію степів України, схеми ботаніко-географічного районування степів Євразії, пустель Євразії і Північної Африки. Запровадив поняття про "фітогеосферу" — частину біосфери, найбільш насичену організмами. Під його керівництвом створені карти рослинності території СРСР. Він є одним з розробників мережі заповідних територій Радянського Союзу.

Розповідаючи про кліматологічні дослідження на Харківщині, не можна не згадати ім’я українського географа і метеоролога, професора Харківського університету Георгія Петровича Дубинсъкого. У 1945-1960 pp. він працював директором Харківського гідрометеорологічного інституту, з 1952 по 1989 pp. завідував кафедрою загальної фізичної географії і картографії Харківського університету. В 1960-1973 pp. — декан геолого-географічного факультету ХДУ. Під його керівництвом провадилося вивчення клімату Західного Сибіру, Кавказу, Європейської Росії, України, Харкова і області, досліджувалися проблеми меліоративної географії, причини походження посух і суховіїв, розроблялися засоби боротьби із ними. Г. П. Дубинський запропонував використовувати коефіцієнт теплового обміну для визначення меліоративного впливу зрошення і лісонасаджень на мікроклімат приземного шару атмосфери полів різноманітних сільськогосподарських культур. Він є співавтором монографій "Климатография УССР. Климат северо-востока Украины" (1981), "Почвозащитное устройство агроландшафта" (1985), вузівського підручника з метеорології (1982).

З 1989 p. кафедру фізичної географії і картографії Харківського університету очолює український картограф, доктор географічних наук, професор Іван Юрійович Левицький. Основні його праці присвячені проблемам комплексного сільськогосподарського і природоохоронного картографування. Під його керівництвом розроблені атласи сільськогосподарських і лісогосподарських підприємств, районні атласи земельних ресурсів, серія природоохоронних карт Харківщини, "Атлас Харківської області" (1993). Він є автором монографії "Научные основы комплексного сельско-хозяйственного картографирования" (1975), співавтором навчального посібника "Геодезия с основами землеустройства" (1977), українсько-російського картографічного словника (1997).

 

Економіка-географічна гілка

У 1930-х pp. у Харківському університеті і Українському НДІ географії і картографії, поряд з фізико-географічною, розвивалася інша гілка єдиної географії — економічна. Тут починали шлях у науку представники української школи економічної географії, що очолили згодом провідні українські кафедри економгеографії в Київському, Львівському і Харківському університетах, — Олексій Тимофійович Діброва, Опанас Трохимович Ващенко і Федір Никифорович Трипілець.

О. Т. Діброва в 1927 p. закінчив Київський кооперативний інститут. Пройшовши навчання в аспірантурі Українського НДІ географії і картографії, в 1936 p. одним з перших в Україні захистив кандидатську дисертацію, присвячену комплексному вивченню Бессарабії. Працював у Харківському фінансовому інституті і Харківському інституті торгівлі (1930 — 1933). Завідував кафедрами економічної географії Київського педагогічного інституту (1944 — 1956) і Київського університету (1959 — 1974). У 1944-1947 pp. — директор НДІ географії при Київському університеті. З 1959 p. — доктор географічних наук. Основні його дослідження присвячені економічній географії України та її окремих регіонів, економічному районуванню України. Автор "Географії Української РСР" — фундаментального навчального посібника для студентів університетів і педагогічних інститутів (1954, 1982), а також однойменного шкільного підручника, що витримав 11 видань.О. Т. Ващенко в 1935 p. закінчив Інститут радянського будівництва і права (тепер — Національна юридична академія ім. Я. Мудрого). На кафедрі економічної географії Харківського університету підготував і захистив дисертацію кандидата географічних наук, що являла собою економіко-географічну характеристику Київської області (1939). З 1945 p. завідував кафедрою економічної географії Львівського університету (з 1971 р. — доктор географічних наук). Основні роботи присвячені теорії і методології економічної географії. Здійснив економічне районування території Західної України. Увів в географічну літературу поняття "економічний вузол". Автор книги "Природні ресурси західних районів УРСР" (1959), редактор колективної монографії "Моделирование территориально-производственных комплексов" (1981).