Харківська географічна школа: особистості, ідеї, відкриття

Мало кому відомо, що наш земляк, уродженець села Борисівка (зараз — Харківського району), вихованець Харківського університету, український історик, етнограф і фольклорист, академік Української АН Дмитро Іванович Яворницький (Еварницький) зробив гідний внесок і в географічну науку. Символічно, що одним з перших, якщо не першим, твором ученого став "Топографічний опис Запорожжя", що опублікували "Харьковские губернские ведомости" в 1883 р. Цей нарис вміщував географічний опис території Запорожжя від скіфських до козацьких часів. Як зізнавався згодом Д. І. Яворницький на сторінках фундаментальної "Історії запорозьких козаків", "...вивченню топографії краю автор завжди надавав дуже важливого значення, і тому, перш ніж взятся за зображення історичних доль запорізьких низових козаків, він багато разів об’їжджав усі місця колишніх Січей, багато разів плавав по Дніпру, спускався крізь пороги, оглядав острови, балки, ліси, шляхи". Результатом таких подорожей Запорожжям стала книга "Вольности запорожских Козаков: Историко-топографический очерк" (1890), до якої автор приклав дві карти досліджуваної території (1772 і 1779 років), а також план Катеринослава 1786 року. В 1905 p. Д. І. Яворницький видав "Планы части реки Днепра 1779 и 1780 гг.", вважаючи, що це "в своем роде единственный и потому незаменимый матерьял для историка и топографа... бывшего Запорожского края". Картографічним джерелам України вчений присвятив свою доповідь на секції історичної географії та етнографії XIII Археологічного з'їзду, що відбувався у Катеринославі. Унікальною географічною працею Д. І. Яворницького можна вважати детальний опис порогів Дніпра — "Дніпрові пороги. Альбом фотографій з географічно-історичним нарисом" (1928). Саме завдяки 86 світлинам, уміщеним у цій книзі, нащадки запорозьких козаків і сьогодні можуть оцінити красу дніпровських порогів, що зникли під водою внаслідок будівництва Дніпрогесу.

 

Географічна наука в університетах

Нова університетська наука –

велика і разюча область географії.

М. В. Гоголь, "Думки про географію"Харківська наукова географічна школа бере свій початок з 1889 p., коли одну з перших у Росії університетських кафедр географії і етнографії на історико-філологічному факультеті Харківського університету (заснована в 1884 p.) очолив російський географ і ботанік Андрій Миколайович Краснов (до речі, старший брат отамана Війська Донського і командувача білокозачої армії Петра Краснова). І хоча в публікаціях про Андрія Миколайовича згадувалося, що відомий географ походив з родини спадкових військових, про його родинний зв'язок з "білим генералом" біографи намагалися не згадувати. А. М. Краснов був особистістю непересічною. Ще в студентські роки, навчаючись у Петербурзькому університеті, він пройшов школу експедицій (при дослідженні Нижньогородської, Харківської і Полтавської губерній) відомого ґрунтознавця, автора теорії географічної зональності В. В. Докучаєва. Другим його вчителем був один з основоположників морфології і географії рослин, автор першого російського підручника “Географія рослин”, ботанік А. М. Бекетов (рідний брат хіміка М. М. Бекетова, що присвятив Харківському університетові 32 роки своєї наукової діяльності). З 1859 по 1861 pp. він також викладав у Харківському університеті. З дитячих років А. М. Краснова зв'язувала дружба з відомим ученим-природодослідником В. І. Вернадським. Автор першої в Росії докторської дисертації з географії і першого російського університетського підручника із загального землезнавства, А. М. Краснов багато мандрував, звіряючи географічну теорію з практикою. Так, на прикладі Кавказу і Тянь-Шаню він обґрунтував еволюцію гірських ландшафтів. Побував у багатьох куточках планети — Центральній Азії, у Сибіру і на Далекому Сході, на островах Ява, Цейлон, Гавайях, в Індії, Японії, Мексиці, Північній Америці, Єгипті. Встигнув Андрій Миколайович попрацювати і на журналістській ниві. Починаючи з 1906 p. його статті стали регулярно з'являтися в популярній харківській газеті "Южный край", а в 1911-1912 pp. він був її редактором. Тут за підписом А. М. Краснова опубліковано загалом близько 100 статей. Було у А. М. Краснова і незвичайне захоплення — інтродукція (окультурення) тропічних рослин. Його стараннями значно поповнилася колекція Харківського університетського ботанічного саду. Він сприяв розведенню в Росії чаю і цитрусових. У 1912 р. А. М. Краснов вийшов у відставку після 23-річного керівництва кафедрою і здійснив свою заповітну мрію — на Зеленому мисові заснував Батумський ботанічний сад тропічних і субтропічних культур площею понад 100 га. В одному з мальовничих куточків цього саду, згідно заповіту, невтомний мандрівник набув вічного спокою. Серед значущих праць А. М. Краснова слід відзначити статті "География как новая университетская наука" (1890), "Современное состояние вопроса о происхождении Слободской Украинс-кой степи" (1891), "Материалы для антропологии русского народа" (1902), монографії "Опыт истории развития флоры южной части Восточного Тянь-Шаня" (1888), "Рельеф, растительность и почвы Харьковской губернии" (1893), докторську дисертацію "Травяные степи северного полушария" (1894), фундаментальні "Основы землеведения" (1-й і 2-й вип. —1895, 3-й вип. — 1897, 4-й вип. — 1899), "Курс землеведения" (1909), "Чайные округи субтропических областей Азии" (1897 — 1898), нотатки мандрівника "Из колыбели цивилизации. Письма из кругосветного плавания" (1898), "Лекции по физической географии" (1910). Ім'я А. М. Краснова носить вершина згаслого вулкану на Сахаліні.Географія як університетська наука стала формуватися в Україні лише на початку двадцятого сторіччя. До цього в географічну науку, комплексну за сутністю, вчені приходили з інших, як правило, вузькогалузевих дисциплін, немов би "зрікаючись" своєї вузької спеціалізації. Саме такий крок зробив професор Харківського університету Олексій Арсенович Івановський, що очолив кафедру географії і етнографії в 1914 p. Антрополог за освітою, випускник Московського університету, О. А. Івановський мав на той час значну кількість досліджень, що стосувалися антропологічних типів населення Росії, Центральної Азії та Південно-Західного Китаю. В 1889-1896 pp. він брав участь у декількох наукових експедиціях, що вивчали Південний Алтай, Китай, Монголію, Кавказ, Туреччину. Ґрунтуючись на їхніх результатах, О. А. Івановський опублікував узагальнюючі праці "Об антропологическом составе населения России" (1904), за яку Імператорське Російське географічне товариство присудило йому Велику золоту медаль, та "Население земного шара. Опыт антропологической классификации" (1911-1912). До переїзду в Харків О. А. Івановський з 1893р. працював зберігачем Антропологічного музею при Московському університеті, в 1900-1914 pp. редагував "Русский антропологический журнал". Після революції, коли Харківський університет було ліквідовано, О. А. Івановський очолив кафедру географії і антропології на природничо-історичному відділенні науково-дослідного інституту фізико-математичних наук, а з 1921 p. завідував кафедрою географії Харківського інституту народної освіти (ХІНО), що організувався на базі університету. Згодом ця кафедра стала тим підґрунтям, на якому виник географічний факультет відродженого в 1933 p. Харківського університету. О. А. Івановський був одним з перших вітчизняних університетських географів, які серйозно займалися методикою викладання географії в середній школі. Серед його географічних праць багато посібників для викладачів і учнів. Окремо слід відзначити "Географические имена" (1914) та "О преподавании географии" (1915). Однією з останніх робіт О. А. Іва-новського був підручник із загальної фізичної географії для студентів агробіологічного відділення інституту підвищення кваліфікації педагогів, виданий 1931 p. Багато часу О. А. Івановський приділяв підготовці наукових кадрів. За його ініціативою при кафедрі географії та антропології засновано аспірантуру.У 1930 p., коли тяжка хвороба змусила О.А. Івановського залишити кафедру, його змінив відомий український географ, академік Української АН Степан Львович Рудницький, якого справедливо вважають основоположником української наукової географії. Народившись і проживаючи на західноукраїнських землях (що знаходилися тоді у складі Австро-Угорщини), випускник Львівського університету С. Л. Рудниць-кий поглиблював навчання у Віденському університеті, де виховувався на традиціях європейської географічної школи під керівництвом німецького геолога і географа Альбрехта Пенка. По поверненні до Львова С. Л. Рудницький дістає посаду приват-доцента Львівського університету з правом викладання українською мовою. Пише низку наукових робіт із загальної географії і географії України — "Нинішня географія" (1905), "Коротка географія України" у двох частинах ("Фізична географія" — 1910, "Антропогеографія" — 1914), "Україна — наш рідний край" (1917) та ін. Праці С. Л. Рудницького публікувалися не тільки українською, але й іншими мовами (зокрема, німецькою та англійською), що сприяло популяризації знань про Україну в світі. В 1918 p. стає радником з економіко- та політико-географічних проблем при уряді Західно-Української Народної Республіки. Виступає за незалежність України, що відбито в його роботах "Чому ми хочемо самостійної України?", "Українська справа зі становища політичної географії", "Огляд національної території України", "До основ українського націоналізму". В 1919 p. емігрує до Відня, а пізніше — до Праги, де пише фундаментальні "Основи землезнання України" (1923). Восени 1926 р. за запрошенням уряду радянської України, що провадив політику "українізації", приїжджає до Харкова. Працює професором Харківського інституту геодезії і землевпорядкування, очолює географічну підсекцію Харківського наукового товариства (передвісниця Українського географічного товариства, створеного лише в 1947 р.). Однак головною справою життя С.Л. Рудницького стає організація Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, офіційне відкриття якого відбулося 1 жовтня 1927 р. Розмістився він у колишньому будинку інституту шляхетних дівчат по вул. Сумській, 33 (зруйновано під час війни). Директором першої в Україні наукової установи географічного профілю С. Л. Рудницький був до 1933 p. Його співробітники проводили дослідження Донецького кряжу (1928), брали участь в експедиціях до Центрального Тянь-Шаню (1931 — 1933). Багатьом починанням ученого так і не судилося збутися, оскільки в 1933 р. С. Л. Рудницького заарештували за звинуваченням у причетності до Української військової організації, а в 1937 р. розстріляли. Інститут географії разом з іншими столичними установами в 1934 p. перевели до Києва, де невдовзі він перестав існувати як окрема організація. Лише 1991 року разом з набуттям Україною незалежності відродився Інститут географії АН України.