Структура, функції і роль Парламенту Великобританії на сучасному етапі. Реформа 1949 року

Поняття, історія і особливості парламенту.

Британське розуміння не дозволяє ототожнювати парламент і вищій законодавчий орган. Термін парламент розуміють в різних значеннях, але його повноваження аж ніяк не можна звести лише до законодавчих. В найвужчому значенні парламентом називають Палату Громад. Вона є єдиним вищім виборним органом в країні, її членів часто називають “членами парламенту”. Уряд, на практиці, несе відповідальність лише перед Палатою Громад, і таку відповідальність часто називають парламентською. Саме Палата Громад здійснює “парламентський контроль за фінансами”.

В дещо ширшому значенні під парламентом розуміють обидві палати, але з юридичної точки зору найбільш правильно буде визначати парламент як єдиність монарха, Палати Лордів і Палати Громад. Аргументом на користь такого розуміння парламенту є законодавча процедура. Проект стає законом лише після того, як на його прийняття дадуть згоду Палата Громад, Палата Лордів і Корона. Ця складна система є наслідком древньої історії британського конституціоналізму.

Особливості соціально-економічної еволюції зумовили і відмінності державного розвитку. Станово-представницька установа тут виникла шляхом трансформації ради королівства, яка була створена на основі Великої хартії вольностей 1215 року.

Цей документ у сучасній Великобританії вважається першим актом конституційного значення. Внаслідок політичної боротьби між королем та знаттю, сторону якої прийняли дрібні феодали і городяни, на засідання ради в 1265р. були запрошені не тільки духовні та світські магнати, а й по двоє лицарів від кожного графства і по двоє представників від найбільших міст. Вважається, що від цієї дати і слід вести початок історії станово представницької монархії в Англії. Ще через десять років для визначення ради королівства в такому розширеному складі було вперше використано термін “парламент”. Цікаво, що цей термін був запозичений із тогочасної французької мови.Спочатку стани в Англії засідали окремо. Проте в середині XIV ст. визначилася його нова структура. Парламент поділився на верхню і нижню палати. До верхньої палати лордів входили духовні і світські феодали, які одержували іменні запрошення від короля і були присутні на зборах ради. Але через деякий час систему запрошень для світських феодалів замінили на їхнє спадкове членство у палаті.

Нижня палата – Палата Громад - формувалася шляхом обрання представників від територіальних одиниць – графств і міст. Це обрання спочатку здійснювалося за змістом і формою. Однак з мірою зростання авторитету парламенту були прийняті виборчі закони, які уніфікували відповідні процедури в масштабах всієї країни. Зокрема, в першій половині XV ст. було прийнято закони про представництво від графств, на підставі яких правом обирати наділялися тільки особи дворянського походження. Останні репрезентували в палаті не лише свій стан, а й взагалі всіх вільних мешканців – власників землі в графствах. При цьому король зберігав за собою право визначати, які саме міста мають бути представлені в парламенті.

Найважливішими повноваженнями англійського парламенту вважалися його права в сфері фінансів. Ще наприкінці XIII ст. він підтвердив своє право встановлювати і стягати податки й різні грошові збори. Протягом всієї доби феодалізму в Англії це його право було об’єктом постійних зазіхань з боку королівської влади. Врешті-решт парламент розширив ці свої повноваження настільки, що почав вирішувати всі питання фінансування державної діяльності.

Велике значення мали і законодавчі повноваження парламенту. Його виключне право на прийняття законів історично виникло з права подавати королю петиції. Спочатку англійський парламент, як і інші європейські станово-представницькі установи, не стільки брали участь у законотворчості, скільки ставив перед королівською владою питання про видання нею бажаних для нього законів. Для цього парламент подавав королю відповідну петицію. Якщо король погоджувався з викладеними в петиції аргументами, то видавав закон (статут). Однак король своєю владою іноді робив зміни в змісті вимог, що містилися в петиціях.

На початку XVI ст. така практика була відкинута. Пропозиції парламенту набули форми готових законопроектів, які король міг тільки затвердити або відхилити, але не змінювати. Такі законопроекти стали називатися біллями. Тим самим було визнано, що законотворчість є функцією виключно парламенту. Водночас було вироблено поняття закону (статуту) як акту, що приймався палатами, затверджувався королем і мав найвищу силу серед усіх актів державної влади.

Парламент намагався контролювати і сферу державного управління. Для цього наприкінці XIV ст. він запровадив процедуру імпічменту, за якою урядовці, включаючи радників короля, могли бути притягнені до юридичної відповідальності. При цьому парламент сам провадив слідство й виносив присуд, тобто виступав як судова установа. Звичайно у такий спосіб вирішувалися справи, пов’язані із зловживанням урядовцями своїм службовим становищем.