Актуальність теми

Паустовський помер 14 липня у Москві. Та незважаючи на це, його творчісь продовжує жити у серцях числених читачів. У кожного з них є “свій Паустовський”. Для одних він – май¬с¬тер ліричної прози. Для других – мандрівник, закоханий у при¬ро¬ду, історію та географію рідного краю. Для третіх – палкий побо¬р¬ник краси життя.

У ліричній прозі, проникливій публіцистиці, справедливій кр謬тиці та самобутній драматургії письменник своїм талантом про¬до¬вжує зміцнювати в душах та свідомості людей чесність, ми-ло¬се¬р¬дя, любов до природи. А це саме ті риси, яких нині так не вистачає багатьом людям. Паустовський вмер, але навіть після смерті він прдовжує свої намагання зробити світ кращим.

7. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІЛЬФА ТА ПЕТРОВА

Ілля Ільф (справжнє прізвище – Файнзільберг Ілля Арноль-до¬вич) народився 1897 р. в Одесі у сім’ї банківсьного службовця. У 1913 р. він закін¬чив технічну школу. З того часу послідовно пра¬цю¬вав у креслярс¬ко¬му бюро, на телефонній станції, на авіаційному за¬во¬ді та на фаб¬ри¬ці ручних гранат. Після цього був статистиком, ре¬да¬ктором гумо¬ри¬с¬т謬чного журналу “Синдетикон”, у якому писав ві¬р¬ші під жіно¬чим псевдонімом, бухгалтером та членом Президії Оде¬ського спілки поетів. Після підведення балансу з’ясувалося, що перевага опи¬нилася на стороні літературної, а не бухгалтерскої, діяль¬ності, й у 1923 р. Ільф переїхав до Москви, де і знайшов свою остаточну професію – став літератором, працював у газетах та гумористичних журналах.

Євген Петров (справжнє прізвище – Катаєв Євген Петрович), брат Валентина Катаєва, народився 1903 р. в Одесі у сім’ї вик¬лада¬ча. У 1920 р. він закінчив класичну гімназію. У тому ж році став к¬-респондентом украї¬нського телеграфного агентства. Після цього про¬-тягом двох ро¬ків служив інспектором карного розшуку. Першим йо¬го літератур¬ним твором був протокол огляду трупу невідомого ч¬ло¬віка. У 1923 р. Євген Петров переїхав до Москви, де про¬до¬в¬жу¬вав ос¬віту та зайнявся журналістикою. Працював у газетах та гу¬мо¬рис¬т謬чних жур¬на-лах. Випустив кілька книжок гумористичних опо¬відань.

Автори зустрілись у Москві. Прямим наслідком цьо¬го став роман “Дванадцять стільців”, написаний 1927 року, що озна¬мен¬¬ував собою новий етап розвитку радянської сатири.Ідея твору належить Валентину Катаєву, разом з яким молоді пись¬менники працювали у газеті “Гудок”. Писати разом запропону¬вав Петрову Ільф. Коли з часом хтось цікавився тим, як їм вдається працювати вдвох, вони вказували на приклад двох співаків, які спі¬ваю¬ть дуетом і при цьому кожен почувається чудово. Зі спогадів Єв¬г嬬на Петрова: “Сейчас я совершенно не могу вспомнить, кто про¬из¬нес какую фразу, кто и как исправил ее. Собственно, не было ни одной фрବзы, которая так или иначе не обсуждалась и не изме¬ня¬лась, не бы¬ло ни одной мысли или идеи, которая тотчас же не под¬хватыва¬лась…”

Робота над романом не була простою: “Нам было очень трудно писать. Мы работали в газете и юмористических журналах очень дᬬросовестно. Мы знали с детства, что такое труд. Но никогда не пр嬬дставляли себе, как трудно писать роман. Если бы я не боялся показаться банальным, я сказал бы, что мы писали кровью. Мы ухо¬ди¬ли из Дворца Труда в два или три часа ночи, ошеломленные, поч¬ти задохшиеся от папиросного дыма. Мы возвращались домой по моꬬрым и пустым московским переулкам, освещенным зеленова¬ты¬ми газовыми фонарями, не в состоянии произнести ни слова… Ино¬г¬да нас охватывало отчаяние…”

¬Та усі труднощі вдалося подолати і роман було завершено. Кн謬¬¬¬га вийшла дуже вдалою й одразу знайшла свого читача. Вона кі¬ль¬ка разів перевидавалась та була перекладена європейськими мвами.

Зав’язкою “Дванадцяти стільців” служить епізод пошуку діаман¬тів, захованих тещею одного з героїв роману, колишнього предво¬д謬те¬ля дворянства, теперішнього діловода загсу, Вороб’яні¬¬нова. ijବманти мали знаходитися в обшивці одного з дванадцяти стільців чудового гамбсівського гарнітуру, який було реквізовано. Вороб’я¬ні¬нов вирушає на пошуки скарбу. Він та примазавшийся до нього “великий комбінатор” Остап Бендер подорожують з міста до міста, здобуваючи шляхом незліченних хитрощів один стілець за іншим. Але, діставшись до останнього стільця та зарізавши свого компа¬ньйо¬на, Вороб’янінов з жахом дізнається, що таємниця мадам Пєту¬хо¬вої розкрита та на її гроші збудовано чудовий клуб.

Як видно з цього викладу, сюжет “Дванадцяти стільців” – ти¬по¬во авантюрний: мотив невтомних пошуків, що завершуються нев¬да¬чою на останньому етапі, був уже використаний Конан Дой-лем (“Ші¬сть Наполеонів”), Л. Лунцем та деякими іншими письмен¬ни¬ка¬ми. Однак авантюрний кіс¬тяк “Дванадцяти стільців” сповнений са¬ти¬ричним змістом. Перед читачем проходять різноманітні побутові замальовки – повітового міста, багатого на поховальні бюро та пе¬ру¬карні; студентського гур¬тожитку з кімнатами, схожими на пена¬ли; редакцій професійних журналів з халтурщиками; богодільні, що обкрадаються “сором’яз¬ли¬вим” завгоспом та інші.