Розвиток української культури в другій половині ХХ ст
Письменники старшого покоління продовжують вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Олександр Корній¬чук закликав опублікувати "Бібліотеку великих 20-х" для популяризації творів Блакитного, Куліша, Курбаса та ін. Дехто прагнув добитися реабілітації тих, що стали жертва¬ми в 40-х роках.Але особливо визначною подією стала поява покоління письменників, критиків і поетів, таких, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити "помилки", яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантій того, що культурний розвиток народу надалі не душитимуть/Спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання комуністичної партії у справи літератури й мис¬тецтва, визначити право експериментувати з різноманітни¬ми стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати "шістдесятниками", не лише відкидали втру¬чання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. Відо¬мий літературний критик Євген Сверстюк зазначає: "Шіст¬десятники — велике явище другої половини XX ст., дивне своєю появою у велику пору "відлиги" і стоїчним протистоян¬ням неосталінізмові та живучою енергією в пору лібералізації".
У менталітеті 60-х років, незважаючи на панування офі¬ційної фразеології, формуються ідеї і символи, котрими встановлюються династичні зв'язки сучасності з бурхливим культурним життям 20-х років.
Герої поезії 60-х років, виснажені "трудами і днями", заболілі всіма болями, але при цьому життєстійкі, пройняті високим розумінням морально-етичних меж вибору: все можна вибирати на світі, окрім матері й Батьківщини.
Навесні 1963 р. в Україні розпочинається новий наступ офіційних властей проти "незрілих елементів" в українській літературі. Першими піддалися критиці такі літературознавці, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. В Києві розпоча¬лися нові арешти: було схоплено близько двох десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. В травні
1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук Украї¬ни, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії та культури. Все це свідчило про закін¬чення "відлиги" в стилі радянського керівництва суспіль¬ним життям і, в першу чергу, культурою.
Проте українська література продовжує розвиватись. У 1968 р. було надруковано роман "Собор" Олеся Гончара, в якому письменник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духовної спадщини народу.
З'явилися видання літераторів-політв'язнів: Миколи Руденка, Василя Стуса, Михайла Осадчого, Валерія Марченка та ін.
Жанр історичної романістики розвивають Роман Іваничук, Юрій Мушкетик, Роман Федорів.
3. У повоєнний відбудовний період зберігається прин¬цип регулярного планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з активним ви-користанням декору та національних мотивів. Особливо виразні в ансамблі Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Крас¬ний), Головний поштамт (архіт. В. Приймак, В. Ладний). Адміністративні споруди мали пишний декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію. Боротьба проти надмірностей в оздобленні фасадів та інтер'єрів бу¬дівель, на жаль, призвела до відмови від класичної спад¬щини й національних традицій в архітектурі.
В Україні у радянський час забудова та реконструкція міст і селищ здійснювалася переважно за типовими про¬ектами, що негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60 - 70-х років задовольняла нагальну потребу в житлі. Однак унас¬лідок ігнорування принципу неповторюваності була втра¬чена національна самобутність архітектури. За даними дос¬лідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових спо¬руд у містах і селищах зводилося саме за типовими проектами.
Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізня¬ються Палац культури "Україна" (архіт. Є. Маринченко та ін.), Будинок інституту технічної інформації (архіт. Л. Новіков, Ю. Юр'єв), обидва — у Києві.
У 70-х роках було надано статус міста-заповідника: Льво¬ву, Луцьку, Кам'янцю-Подільському, Новгороду-Сіверському, Переяславу-Хмельницько¬му. Розбудовуються музеї народної архітектури і побуту (у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях).В образотворчому мистецтві післявоєнного періоду ви¬діляється творчість Тетяни Яблонської. Визнання худож¬ниці принесли картини "Хліб", "Весна" з яскраво відтвореним сонячним ефектом, реалістично виписаними фігу¬рами людей. Проте диктат "соціалістичного реалізму" за¬грожував обернутися натуралізмом. У 1965р. на виставці етюдів художників Києва Т. Яблонська експонує картину "Травень" як приклад пошуку нових рішень синтетичних образів, за допомогою яких давня традиція українського на¬родного живопису набувала своєрідної трансформації пла¬стичними засобами професійного мистецтва. Звернувшись до фольклору, художниця прагнула глибоко осягнути сутність поетики української народної образотворчості. Вона стала однією з перших "шістдесятників", які докорін¬но змінили зміст і поетику всього радянського мистецтва того часу. "Фольклорна сюїта" Т. Яблонської вважається своєрідним "проривом" із натурно-життєподібної системи відображення світу.