Розвиток української культури в другій половині ХХ ст
Апогей цього ідеологічного "закручування гайок" на¬став у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри "Любіть Україну!" впало звинувачення у "націоналізмі", а його автора спо¬чатку "ізолювали", а потім змусили опублікувати приниз¬ливе каяття.
У міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку нової кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й про¬сити вибачення. Схоже, українська інтелігенція надовго за¬своїла урок 30-х років, тобто: краще відступити сьогодні, якщо хочеш жити й писати завтра. Але якраз коли всі зби¬ралися з силами, щоб пережити наступну чистку, помер "вождь народов'' Й. Сталін. Україна стала чекати нових змін.2. Намагання нового кремлівського керівництва діста¬ти ширшу підтримку неросійських народів, і особливо ук¬раїнців, були частиною великого плану реформ.
У 1954р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування 300-ї річниці Пе¬реяславської угоди. На додаток до численних урочистос¬тей ЦК КПРС обнародував тринадцять "тез", у яких до¬водилася непохитність "вічного союзу" українців з росія¬нами. В переддень святкування було створено ряд пафосних художніх творів, які мали на меті відобразити важливість цієї події. Створені вони були на догоду комуністичній партії та радянському уряду.
У 1956 р. на XX з'їзді партії М. Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у радянській історії промов. Ця про¬мова стала сигналом до десталінізації. За нею почали відбу¬ватися помітні позитивні зміни в житті країни. Так, було ослаблено ідеологічні настанови, що стало початком "відли¬ги" в культурному житті.
Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої вони навчилися за часів сталінщини. Але коли стало ясно, що критика культу особи Сталіна ведеться відверто і широкомасштабне, вони приєдналися до неї з цілим по¬током власних скарг і вимог. Як і належало сподіватись, особливо сильно звучало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилась українська мова. Інте¬лігенція, студенти, робітники й навіть партійні чиновни¬ки — всі повторювали: особливий статус в СРСР російської мови ніяк не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як "Захистімо україн¬ську мову!" та "Розмовляймо українською!", дедалі часті¬ше лунали по всій республіці, особливо в середовищі сту¬дентства університетів.
Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Частина істориків виступила проти жор¬стокого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі, що призвів до "зубожіння історії". У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою "Україн¬ський історичний журнал". Через два роки почалася публі¬кація Української Радянської Енциклопедії. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як "Словник української мови", "Історія української літератури", "Історія українського ми-стецтва" й дуже деталізована "Історія міст і сіл України". З'явилися численні україномовні журнали з природничих та суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта збиралася використати створені десталінізацією можливості для поши¬рення сучасних знань українською мовою.
Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані незаконно, дедалі гучніше луна¬ли вимоги їхньої реабілітації. Першими, кому посмертно повернули добре ім'я, стали фундатори націонал-комунізму М. Скрипник та М. Хвильовий. Незабаром уже пропо¬нувалося реабілітувати ключові постаті діячів культури дра¬матурга Миколу Куліша, театрального режисера Леся Кур¬баса, кінорежисера Олександра Довженка й видатного мислителя XIX ст. Михайла Драгоманова.
Позаяк відновлення доброго імені цих діячів торкалося такого політичне чутливого питання, як культурна незалеж¬ність України, комуністична партія реагувала на ці вимоги обережно й неоднозначне. Але той факт, що українська інтелігенція продовжувала добиватися реабілітації згаданих діячів, свідчив про те, що ідеї репресованих і надалі збері¬гали свою притягальну силу.
Половинчастість радянських реформ особливо вирізня¬лась у царині освіти. Так, у 1958 р. була запроваджена ре¬форма освіти, деякі положення якої торкалися мовного питання: школярі були зобов'язані вивчати рідну, але та¬кож обов'язково російську мову.
Реформа передбачала право батьків вибирати мову на¬вчання для своїх дітей. На практиці це означало, що мож¬на навчатися в Україні й не вивчати української мови.
Українська культурна еліта в цих умовах вдається до нових спроб розширити межі творчого самовираження.