Економіка, політика і моральність цивілізованого суспільства. Моральна активність особистості

Внутрішня особиста переконаність не може оцінюватися в моральному розумінні безвідносно до її конкретного морального змісту, безвідносно до її спрямованості на ті чи інші дії. Іноді деякі вітчизняні вчені-етики заперечують моральну свободу (справжня моральна свобода, на їхню думку, за всілякими негативними персонажами світової історії, за фанатиками й людиноненависниками). Одначе негативний моральний вибір — це також вибір, і в ньому також реалізується людська свобода, що передбачає відповідальність, проте це свобода негативного, свобода зла.

Моральна активність особистості нерідко розгортається на фоні драматичних процесів історії, перетворюючись на тяжке моральне випробування, коли людині доводиться платити за свій моральний вибір свободою, здоров'ям, а часом і самим життям. Моральна активність особистості якнайтісніше пов'язана з її життєвою позицією, точкою зору стосовно свого місця та ролі в суспільному житті. Це система поведінки особистості, що визначається її переконаннями, ідейністю, совістю.Підвалинами свідомих людських учинків виступають, передусім, переконання, котрі є не що інше, як єдність знання про належне та щирої, емоційної, глибоко особи-стісної віри в необхідність цього належного. Саме по собі знання про моральну норму є етично нейтральним, бо ні до чого не зобов'язує людину, виступає просто як факт, що береться до відома. Знання такого факта не гарантує вчинку особистості у відповідності з цим знанням. Віра у відриві від знання про моральну норму здатна лише породити фанатизм, бездумну впевненість в «істині», котра не підтверджується фактами й побудованими на них висновками.

Моральна активність особистості зримо об'єктивується в особливих, пограничних ситуаціях, коли особистість за екстремальності самих умов, у яких вона опинилася, не може уникнути настійної необхідності вибору, що може бути тільки однозначним — або на користь добра, або на користь зла. Однак трагічність цього вибору може полягати в тому, що вибирати доведеться не між добром і злом, а між більшим і меншим злом, коли це диктується не тільки самою ситуацією, а й відсутністю абсолютного в самому добрі. В такому разі особистість стикається ще й із проблемою різних ступенів добра і зла, коли в реальній практиці менше зло починає виступати як добро.

Ситуація особистого морального вибору вимагає від людини надзвичайних інтелектуальних та емоційних зусиль, а тому виступає не тільки величезним благом — формою людської свободи, а й величезним тягарем, якого людина може позбутися тільки на шляху тотального аморалізму. Моральна відповідальність особистості розгортається на фоні складних економічних, політичних та історичних реалій, коли моральний вибір має водночас виявитися й правильним політичним вибором. Міцність політичної позиції не може не викликати у особистості тяжких моральних переживань, не кажучи вже про величезну моральну значущість такого вибору з точки зору інтересів суспільства.

Людина та її соціально-особистісні якості є продуктом (в основі своїй) тих зв'язків, у які вступають люди: економічних, політичних, юридичних, національних, ідеологічних та інших. Без цих суспільних джерел формування особистості остання просто не може сформуватися.

Суспільство не тільки наділяє особистість всілякими якостями (талантом, здібностями, розумом, совістю, бездарністю, глупотою, аморальністю), а й постійно прагне як складна інтегруюча система до максимального спрощення, уніфікації, однаковості своїх складників. Тому відношення особистості та суспільства це відношення глибоко суперечливе і внутрішньо драматичне. Всім хорошим у собі особистість зобов'язана суспільству як вихідному началу, але й усім негативним у собі вона також зобов'язана йому. Отже, вибір у кінцевому підсумку зостається за особистістю: вибір між суспільним добром і суспільним злом.

Будучи продуктом суспільства, особистість, проте, постійно змушена вести боротьбу з суспільними структурами за право бути собою, за свою людську унікальність, визнаючи водночас і невідчужувані, розумні й допустимі права та вимоги суспільства. В процесі такої боротьби особистість стає більш соціальною (якщо, звичайно, ця боротьба не набуває соціально патологічних форм), більше схильною враховувати справедливі претензії суспільства. Останнє ж стає людянішим, уважнішим до невідчужуваних прав людської особистості. Таким чином, відстоюючи свою унікальність і соціалізуючися, особистість тим самим сприяє гуманізації суспільства.

Захищаючи свою неповторність, незводимість до суспільного цілого, особистість бере на себе відповідальність за свою поведінку, за свій моральний вибір. Вона вже не може сховатися за суспільні настановлення, передоручити суспільству свою відповідальність. А якщо особистість претендує на свободу, вона бере на себе всі наслідки своєї вільної діяльності.

Нерозвинутість особистісного начала породжує прагнення злитися з нерозрізненістю суспільного цілого, розчинитися в його інституціях, передоручивши тим самим їм і відповідальність, і всі моральні колізії, зумовлені вибором. Принцип поведінки в цьому разі може бути сформульований так: «Я особисто ні за що не відповідаю, я не приймав рішень. Всі претензії до держави, політиків, епохи, історії, обставин». Такі принципи є наслідком вихідної моральної пасивності, її прагнення уникнути особистої відповідальності, ситуації, що вимагає обов'язкового особистого вибору. Послідовне дотримання такого принципу веде. до поступової втрати людської індивідуальності, розчинення її в безликих структурах соціальності, коли особистість зводиться до функції суспільного організму.Моральна відповідальність особистості виникає як результат і виховання (суспільного впливу на особистість), і самовиховання, яке здійснюється шляхом- співвіднесення суспільних вимог і прийнятих у даному суспільстві моральних норм та індивідуальних людських переконань. Внаслідок такого співвіднесення можливе як наближення особистості до суспільних моральних норм певної епохи, так і протистояння їм. Ніяке виховання не може бути плідним без включення механізму самовиховання. Нині ідея самовиховання є провідною в «педагогіці співробітництва», в якій особистість розглядається не як пасивний об'єкт виховних зусиль, а як рівноправний і заінтересований партнер у педагогічному процесі.