НАЙВИЩІ МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ ЛЮДИНИ - СЕНС ЖИТТЯ

У феноменології (засновник — Е. Гуссерль) відбуваєть¬ся дальше виокремлення внутрішнього світу людини в особ¬ливу сферу, що має свої специфічні характеристики, які зостаються непояснюваними сповна із взаємодії свідомос¬ті (в тому числі моральної) та зовнішнього світу. Інакше пов'язана моральна свідомість із зовнішнім світом (її ці¬кавить сенс і значущість цього світу для суб'єкта). Сам зовнішній світ (яким він є сам по собі) зостається чужим свідомості.

Раціоналізована свідомість, зведена до науково-пізна¬вальної функції, орієнтується, за Гуссерлем, на зовнішні й чужі їй об'єкти. Вона не включає у сферу своєї діяльнос¬ті смислові (власне людські) детермінанти буття. Така спрямованість свідомості може сформувати тільки життє¬ву позицію, обмежену одномоментними обставинами й утилітарно-прагматичними завданнями. Вона (спрямова¬ність) стирає в людині особистість і тому свідомість має бути переорієнтована на свій буттєво-смисловий зміст, що дасть людині ширшу життєву орієнтацію, сприятиме її звільненню з-під влади наявної, жорстко зумовленої об¬ставинами ситуації, дасть опертя, щоб залишитися люди¬ною в нелюдському світі, зберегти справжність, незважаю¬чи ні на що.Феноменологічні інтерпретації свідомості підготували грунт для теоретичних пошуків екзистенціально-антрополо¬гічної філософії. Представники цієї філософської течії (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс, Г. Мар¬сель та ін.) свідомо обмежували інтерес філософського дослідження сферою свідомості й буття. В центрі цієї сфе¬ри перебуває не світовий процес і не пізнаюча його свідо¬мість, а екзистенціальні питання людського буття та його сенсу. В основу ж методології дослідження покладалося розрізнення двох видів пізнання істини та сенсу, які рані¬ше виокремлювалися Шопенгауером та Ніцше.

У відповідності з основними положеннями екзистенціа¬лізму Ж. П. Сартр відкинув як істинні спонукаючі мотиви людської діяльності все, що так чи інакше може бути за¬фіксоване як із зовні дана й поза індивідом існуюча при¬чина. Інакше кажучи, в кінцевому підсумку відкидалися всі соціально-історичні детермінанти поведінки особистос¬ті. Будучи послідовно проведеним, дане методологічне на¬становлення елімінувало джерело, що формує зв'язки лю¬дини з іншими людьми, історією свого народу та світової цивілізації, різноманітними формами культури, її цілями, що мають духовний характер.

Людина, за Сартром, може бути тільки людиною «для себе». Звідси й невдачі, що чатують на неї при спробі здій¬снити свій ідеал. Вони є неминучими при спробах людини утвердити себе як зовнішню предметність, утілити свої дії в конкретних результатах, що, в свою чергу, тягне за со¬бою втрату себе як свободи, як «для-себе-буття». Тому буття людське — це завжди запитання, постановка буття під питання. Екзистенція — істинне буття людини, звільне¬не від зовнішніх нашарувань і «виправдувальних» мотивів (соціально-історичних обставин, психологічно-фізіологічних нахилів), моралізаторського камуфляжу. Це буття містить у потенції будь-які можливості. Минулий досвід (особис¬тий та історичний) не може справляти ніякого впливу. Ось чому людина — «пастир буття» (Хайдеггер), страж його сенсу. Від неї залежить картина світу, сенс буття взагалі, а отже, людина сповна несе відповідальність за створюва¬ний нею світ, за все, що в ньому діється.

У ряді праць Сартр вдавався до спроби синтезу мар¬ксизму та екзистенціалізму. Однак ті позитивні, з точки зору марксизму, моменти, пов'язані з вивченням екзистен¬ціалізмом індивідуальної діяльності суб'єкта в русі соці¬ального механізму, зводяться нанівець тезою про «асоці¬альну» по суті природу справжнього людського буття. Згід¬но з марксизмом, тільки через свою соціальну природу людьми відношення речей — усі ці метаморфози знайшли відображення у «філософії життя».

Представники цього напряму західної філософії (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей та ін.) розгля¬дали життя як цілісний процес безперервного творчого становлення, розвитку, протистоянь механічним, неорганіч¬ним утворенням, всьому визначеному, застиглому й «ста¬лому», вихваляли вільне творче начало людської особис¬тості, протиставляли його диктатові зовнішніх субстанцій-них форм життя. В. Дільтей, наприклад, вважав, що «фі¬лософія життя» належить до тієї лінії в історії філософії, котра мала своїм основним завданням «освічувати особис¬тість», наділяючи її таким світорозумінням, яке необхід¬но включає в себе уявлення про ідеал, вище призначення, цілепокладення і т. п.

У феноменології (засновник — Е. Гуссерль) відбуваєть¬ся дальше виокремлення внутрішнього світу людини в особ¬ливу сферу, що має свої специфічні характеристики, які зостаються непояснюваними сповна із взаємодії свідомос¬ті (в тому числі моральної) та зовнішнього світу. Інакше пов'язана моральна свідомість із зовнішнім світом (її ці¬кавить сенс і значущість цього світу для суб'єкта). Сам зовнішній світ (яким він є сам по собі) зостається чужим свідомості.

Раціоналізована свідомість, зведена до науково-пізнавальної функції, орієнтується, за Гуссерлем, на зовнішні й чужі їй об'єкти. Вона не включає у сферу своєї діяльнос¬ті смислові (власне людські) детермінанти буття. Така спрямованість свідомості може сформувати тільки життє¬ву позицію, обмежену одномоментними обставинами й утилітарно-прагматичними завданнями. Вона (спрямова¬ність) стирає в людині особистість і тому свідомість має бути переорієнтована на свій буттєво-смисловий зміст, що дасть людині ширшу життєву орієнтацію, сприятиме її звільненню з-під влади наявної, жорстко зумовленої об¬ставинами ситуації, дасть опертя, щоб залишитися люди¬ною в нелюдському світі, зберегти справжність, незважаю¬чи ні на що.Феноменологічні інтерпретації свідомості підготували грунт для теоретичних пошуків екзистенціально-антрополо¬гічної філософії. Представники цієї філософської течії (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс, Г. Мар¬сель та ін.) свідомо обмежували інтерес філософського дослідження сферою свідомості й буття. В центрі цієї сфе¬ри перебуває не світовий процес і не пізнаюча його свідо¬мість, а екзистенціальні питання людського буття та його сенсу. В основу ж методології дослідження покладалося розрізнення двох видів пізнання істини та сенсу, які рані¬ше виокремлювалися Шопенгауером та Ніцше.