НАЙВИЩІ МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ ЛЮДИНИ - СЕНС ЖИТТЯ

Арістотель, даючи визначення моральної особистості, неодноразово вказував на притаманне їй прагнення до найвищого блага. Така особистість не може вдовольнитися стихійним плином життя й намагається підпорядкувати йо¬го єдиній меті, досягнення якої пов'язується з самовдоско¬наленням, що втілюється у певних чеснотах. Чесноти ж моральної особистості формуються в багатоманітних проя¬вах життя, а це вимагає від особистості активного, діяль¬ного ставлення до всього, що відбувається.

Пізніше, в перехідний період від рабовласницького ла¬ду до феодального саме таке розуміння сенсу життя було піддане найбільшій ревізії. В етиці пізньої (римської) Стої сенс життя вже пов'язується з самоізоляцією від порочного світу. «Печаль іншого,— стверджує Епіктет,— це чуже...». Марк Аврелій не бачить іншого шляху, крім то¬го, який веде у внутрішній світ людини. Звідси заклик: «Згорнися в себе самого». Мабуть, повніше за інших на¬прям дальших пошуків в епоху середньовіччя визначив Сенека: «Треба шукати щось таке, що не підпадає день за днем чимраз більше під владу, яка не знає перепон. Що ж це? Душа, але душа несхитна, благородна, висока. Чи можна назвати її інакше як богом, котрий знайшов прихисток у тілі людини?».

Моралізуюче ставлення до дійсності, в основі якого ле¬жали характер діяльності та світосприйняття перших хрис¬тиян, вело в теорії до зовсім неправомірного розширення ролі та можливостей моралі. Сама ідея примату моралі над буттям була зумовлена реальним безсиллям пригноб¬лених і декласованих мас змінити що-небудь у дійсності. Бог у Сенеки трансформується в абсолютне творче начало, будучи водночас метою світу, центром притягання діяль¬ності людини, сенсом її існування. Автономія духу люд¬ського, котру так відстоював Сократ, втрачається, бо «...хоч живемо — для Господа живемо; хоч помираємо — для Господа помираємо...». В самому своєму емпірично¬му існуванні людина виявляється не такою, якою мусить бути за своїм призначенням. Тому змістом життя достой¬ного християнина можуть бути тільки моральні зусилля людини задля повернення до своєї справжньої, втраченої раніше через гріхопадіння Адама, сутності.

У пошуках сенсу життя людина одержує і взірець мо¬ральної особистості — Христа. Саме в його особі люди зна¬ходять ідеал, здатний зробити наповненим земне життя. Для Ісуса найвищий і єдиний сенс існування пов'язаний з Богом-Вітцем, тому на запитання законника, яка найбіль¬ша заповідь, Ісус відповідає: «...возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розу¬мінням твоїм: це є перша і найбільша заповідь». Оскіль¬ки ж у ближньому і через ближнього людина любить Бо¬га, то й друга заповідь — «возлюби ближнього твого, як самого себе» — говорить про найвищий сенс існування християнина, даний з неба і позначений абсолютним ха¬рактером.

Зерна автономності моральної свідомості, посіяні Сократом, знову дали про себе знати у формі аріанської єре¬сі. В першій третині IV ст. н. е. олександрійський пресвітер Арій розглядав Ісуса Христа не як єдиносущого Богові-Вітцю, а як подібносущого. Таким чином, залишаючися взірцем моральності, Ісус ставав найліпшим із людей, най¬ліпшим із божих творінь. Сенс життя наближався до фор¬ми його земного буття. Тим самим кожній людині, котра вела доброчесне життя, давався шанс досягти вершини божественної благодаті й навіть бути всиновленим Богом-Вітцем. Аріанство, яке вперше після античності повертало людину на рівень самостійно діючого суб'єкта, служило вихідною точкою багатьох єресей, що протистояли офіцій¬ній доктрині церкви, наприклад єресі катарів (XI—XV ст.).Звернення до проблеми сенсу життя в перехідний пері¬од від феодалізму до капіталізму не є випадковим. Так, у міркуваннях Монтеня очевидне відродження стоїцизму, що пронизувало всю класичну буржуазну етику. «... По¬ведінка людини, яка поєднує мерзенне життя з побожніс¬тю,— писав Монтень,— видається мені куди більше вартим осуду, ніж поведінка людини, вірної собі в усьому й зав¬жди однаково порочної...» Суперечливі догмати релігії «...являють нам душу в стані нестерпної агонії». Стоїч¬ний дух дає змогу людині зберегти цілісність, нескаламученість свого внутрішнього світу за найдраматичніших ко¬лізій буржуазного суспільства.

За Кантом, покликанням доброчесної людини є «праг¬нення до найвищого блага в світі». Таке потрактування сенсу життя не викликало б заперечення, якби не несло на собі печать теології. Сенс життя, вважав Кант, усередині людини, а тому не виходить за межі сфери намірів, не є змістовою стороною діяльності. Сенс життя не існує сам по собі як якийсь атрибут реальності взагалі. Він виникає в процесі усвідомлення індивідом свого буття як власне людського, як суб'єкта морального закону, як мети самої по собі. Сенс життя є проявом особистості людини. Кон¬центрацією людської поведінки виступає добровільне під¬корення індивіда моральному законові (категоричному імперативові). Подібне підкорення вивищує людину над самою собою. Умовою ж і духовною формою такого виви¬щення слугує усвідомлення людиною свого місця в світі. Таким чином, Кант розглядає як форму вираження сенсу життя той чи інший світогляд (у самого Канта це релігія).

Зауважимо, що в ранніх рукописах Гегель інтерпретує релігію як відчуження моралі, заземляючи тим самим ідеї святості й моральної досконалості. Відрив їх від людини з подальшим перетворенням на самостійні сутності е, за Гегелем, вираженням людської неповноти. «Це принижен¬ня людської природи,— писав він,— не дає змоги нам ба¬чити в доброчесній людині нас самих». Сенс життя, отже, пов'язується з корисною суспільству справою, яку людина повинна й спроможна здійснити з інтересом для себе: «...добро в собі й для себе є ...абсолютна мета світу і обов’язок для суб'єкта, котрий повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяль¬ності». Тут акцент робиться на змістовій стороні діяль¬ності, суспільне значущих діях особистості.