Читаючи Монтеня

Стає -зрозумілим, чому освіта сьогодні настільки сіра й безлика. Сучасні класи напхані великою кількістю учнів, яким викладається однаковий матеріал, потрібне однакове поводження, хоча здібності їх можуть бути досить різними. Ось тому серед великої кількості учнів лише один або двоє одержують доступний їхньому розумінню матеріал, інші ж учні залишаються нерозкритими, немов бруньки на дереві при раптовому морозі. Чи не занадто дорога ціна такого навчання: дві бруньки, які розпустилися, на весь фруктовий сад?

Монтень акцентує увагу також і на практичній спрямованості виховання: «Чи можна навчити керувати конем, володіти списом, лютнею або голосом, не змушуючи день у день вправлятися в цьому, подібно до того, як дехто прагне навчити нас тверезому міркуванню і митецькому мовленню, не змушуючи вправлятися ні в міркуванні, ні в мовленні? А тим часом при вихованні в нас цих здібностей усе, що постає перед нашими очима, варте повчальної книги; витівка пажа, тупість слуги, застільна бесіда — усе це нова їжа для нашого розуму.

У цьому відношенні особливо корисним є спілкування з іншими людьми, а також поїздки до чужих країн, не для того, зрозуміло, щоб, дотримуючись звичаю нашої французької знаті, привозити із собою звідтіля різні відомості про те, наприклад, скільки кроків має завширшки церква Санта-Марія Ротонда, або до чого ж розкішні панталони синьйори Лівії, або, подібно до інших, наскільки обличчя Нерона на такій-то давній статуї довше й ширше, ніж його зображення на такій-то медалі, але для того, щоб вивезти звідтіля знання духу цих народів і їхнього способу життя, і для того також, щоб відточити й відшліфувати свій розум у зіткненні з думками інших. Я б порадив посилати нашу молодь за кордон у якомога більш ранньому віці й, щоб одним пострілом убити двох зайців, саме до тих з наших сусідів, чия мова найменш близька до нашої, так що якщо не привчити до неї свій язик змолоду, то потім уже засвоїти її не вдасться».

Такий підхід Монтеня до виховання заслуговує досить уважного вивчення, тому що не тільки в середньовіччі, але й у наші дні досить поширена ситуація, коли людина або пасивна у пошуках, або шукає те, що знаходиться далеко від істинних цінностей.

Монтень вітає ті глибокі, продумані знання, які можна застосувати на практиці. Він протестує проти тих учених мужів, що, «прагнучи піднятися над іншими і хвастнути власними знаннями», є насправді поверховими: «Вони вміють гарно говорити, але потрібно, щоб хтось інший застосував їхні слова на ділі». Сьогодні ці псевдознавці досить спритно «адаптувалися» в різних сферах діяльності, вони знову ж таки вміють міркувати, але не вміють діяти. Яку оцінку можна дати такій освіті або такій освіченості? «Я люблю й шаную науку, так само як і тих, хто нею володіє. І коли наукою користуються як слід, це найблагородніше і найбільше з досягнень роду людського. Але в тих (а таких безліч), для кого вона — головне джерело самовдоволення й впевненості у власному значенні, чиї пізнання ґрунтуються тільки на гарній пам'яті, хто все черпає тільки з книг, у тих, насмілюся сказати, я ненавиджу вченість навіть більше, ніж повне неуцтво. У нашій країні й у наш час ученість може бути корисною для кишені, але душі вона рідко що-небудь дає». Читаючи такі рядки, написані кілька сторіч назад, мимоволі думаєш про те, що людина по суті своїй мало змінюється.Наука, а тим більш філософія, на думку Монтеня, повинна викликати в учнів радість і задоволення. Корисно також викладати цю науку дітям, адже крім того, що вона вчить дивитися на життя не з обивательського погляду, «...немає нічого іншого настільки милого, бадьорого, радісного, ледь не сказав пустотливого...», ніж філософія.

Скептицизм - за і проти

Монтень, як продовжувач скептицизму, вважав, що судити навіть про найбільш достовірне слід з дуже великою обережністю: «Наймудріша людина у світі на питання, що вона знає, відповіла, що знає тільки те, що вона нічого не знає. Більшість того, що ми знаємо, являє собою лише незначну частку того, що ми не знаємо». Скептицизм Монтеня спрямований тут не проти розуму, а проти середньовічної схоластики, яка могла «порозумувати», абстрактно вибудувати будь-яку схему, але не могла працювати з конкретним знанням, не могла йти від конкретного до загального, і навпаки.

Монтень закликає кожного відповідати за свої слова, тому що саме безвідповідальність призводить до словесних зловживань. Стверджувати те, чого не знаєш, говорити про те, чого не бачив, — це найглибше неуцтво. «Починаєш ненавидіти. Все правдоподібне, коли його видають за щось непохитне. Я люблю слова, що пом'якшують сміливість наших тверджень і вносять у них якусь помірність: «можливо», «ймовірно», «почасти», «кажуть», «я гадаю» і тому подібні, — пише Монтень. — І якби мені довелося виховувати дітей, я б так ретельно вкладав їм у вуста ці вирази, що свідчать про сумніви, а не про рішучість: «що це означає», І «я не розумію», «можливо», — що вони й у шістдесятилітньому віці поводилися б, як учні, замість того, щоб удавати з себе, як вони звикли, докторів наук, ледь досягнувши десятилітнього віку».

Будь-яке підняте питання можна розглядати односторонньо, з особистих позицій, а це вже є неуцтвом, тому що інші аспекти залишаються не охопленими увагою. Визнати своє неуцтво означає знайти в собі силу й мужність, що часом не поступається знанню.