Читаючи Монтеня
Незважаючи на висловлене замилування укладом життя «чистого суспільства», Монтень все-таки розуміє тимчасовість його благоденства «Вони починають війну не заради завоювання нових земель, тому що продовжують насолоджуватися родючістю незайманої природи, що постачає їх. без будь-якого зусилля з їх боку, усім необхідним для життя в такому достатку, що їм немає потреби розширювати власні межі Вони перебувають у тому благословенному стані духу, коли в людині ще немає бажань понад викликаними його природними потребами; усе те, що перевершує ці потреби, їм ні до чого. Усіх своїх однодумців, які приблизно однакового з ними віку, вони називають братами, молодших — своїми дітьми, а старших — батьками. Ці останні залишають своє майно в спадщину всій громаді, без розподілу і без будь-якого іншого права на володіння ним, крім того, яке дарує своїм створінням, породжуючи їх, природа. Якщо їхні сусіди, перейшовши через гори, нападають на них і здобувають перемогу, то вся здобич переможця полягає тільки в славі й усвідомленні власної переваги в силі й доблесті; їм немає справи до майна переможених, і вони повертаються у свою область, де їм не бракує нічого, а головне того найбільшого блага, яке полягає в умінні насолоджуватися своєю долею і задовольнятися нею Так само чинять, у свою чергу, і вони самі, коли їм трапляється бути переможцями».
Монтень вважає жорстокість цих, у буквальному значенні слова, канібалів більш виправданою, ніж жорстокість сучасників. Монтень критично ставиться до інквізиції, порівнюючи її з канібалізмом і навіть ставлячи на ступінь нижче, де людину за життя піддають жорстоким катуванням, тіло її спалюють, коли канібалізм більш «чесний»: людину смажать і з'їдають після того, як вона помре. Мабуть, з цим можна і потрібно погодитися, порівнюючи мораль часу інквізиції і звичаї дикого племені канібалів; хоча, зрештою, і сьогодні гуманність є не найпоширенішою властивістю душі сучасних цивілізацій, і в наш час вистачає жорстокості, не тільки щодо тварин, але й людей.
Монтень захоплюється культурою й способом життя цих дикунів. Чудові міста, розвинуте ремесло, вироби з дорогоцінних каменів і металів виконуються ними з великим смаком і майстерністю і не гірше, ніж це роблять європейці. Але, як не дивно, європейці не можуть зрівнятися з дикунами, коли справа .стосується «благочестя, дотримання законів, доброти, щедрості, чесності, щирості». Монтень з болем говорить про ціну, яку заплатили аборигени за спілкування з європейцями: «До чого ж легко було б завоювати душі настільки незаймані, настільки жадібні до сприйняття всього нового, здебільшого з прекрасними задатками, вкладеними в них природою! Ми ж вчинили зовсім інакше, скористалися їх незнанням і недосвідченістю, щоб тим легше схилити їх до зрадництва, розкоші, жадібності й до різнорідної нелюдськості й жорстокості за образом подобою нашої власної аморальності. Хто коли-небудь купував за таку ціну послуги, що надаються торгівлею й обміном товарами? Стільки міст зруйновано вщент, стільки народів винищено до останньої людини, стільки мільйонів людей перебито нещадними завойовниками, і найбагатша й найпрекрасніша частина світу перевернена догори дном заради торгівлі перцем і перлами: безглузда перемога!» Виходить, що чим розвиненіше суспільство, чим більше в ньому спокус, тим слабкішою й нещаснішою стає сама людина.
Ця тема актуальна й сьогодні, напевно, вона навіть набула жахливіших форм, тому що з розвитком цивілізації зросли й попити людства, а щоб одержати бажане, доводиться бути хитрішим і жорстокішим.
Головне - людина
Монтень не раз звертає увагу читача, що предмет, який його цікавить, про який він розмірковує, — це людина, її особистість, життя й доля. Усім відомо, що для об'єктивної оцінки чого-небудь потрібно абстрагуватися від власного «я», тільки після цього з являється можливість наблизитися до істини. Але зовсім іншого підходу вимагає пошук і дослідження людської особистості. Тут шукач повинен стати тонким психологом, намагатися вловити буття, яке стрімко змінюється щосекунди.. Щоб не потрапити в бистрину буття, дослідник повинен розглядати речі щодо конкретного моменту часу й конкретного простору, або ж провести порівняльний аналіз між об'єктами, які існують (або існували) у різних часових і просторових площинах.Монтень розглядає людину як частину природи, її одиницю. Сама ж природа є головною наставницею у вихованні людини, її завдання — розвинути мислення індивіда, забезпечити здатністю до логічного умовиводу, до її «обов'язків» належить виявлення, розкриття й удосконалення того, що вона заклала в кожну людську натуру. Монтень, як дослідник людських душ, як створіння тієї ж природи, намагався своїми працями розкривати й виховувати людей вільних і природних, чесних і працьовитих. Він неодноразово підкреслював також індивідуальний підхід у справі виховання. «Нехай учитель вимагає в учня не тільки слова затвердженого уроку, але зміст і саму його суть, і нехай робить висновок про користь, яку він приніс, не за показниками пам'яті свого вихованця, а за його життям. І нехай, пояснюючи що-небудь учневі, він покаже йому це із сотні різних сторін і застосує до безлічі різних предметів, щоб перевірити, чи зрозумів учень як слід і якою мірою засвоїв це; у послідовності своїх роз'яснень нехай він керується прикладом Платона. Якщо хто вивергає їжу в тому самому вигляді, в якому поглинув її, то це свідчить про нестравність їжі й про нетравлення шлунка. Якщо шлунок не змінив якості й форми того, що йому належало переварити, отже, він не виконав своєї справи.
Нехай він змусить дитину пройтися перед ним і в такий спосіб одержить можливість судити про її ходу, а отже, і про те, наскільки йому самому потрібно стримати себе, щоб пристосуватися до сил учня... Здатність опуститися до потягів дитини і керувати ними властива лише піднесеній і сильній душі. Що ж до мене, то я твердіше і впевненіше йду в гору, ніж спускаюся з неї.