Читаючи Монтеня

Мішель Монтень (1533—1592 pp.) — відомий французький філософ епохи Відродження. Філософські праці Монтеня спираються на сучасну йому філософську літературу й античну спадщину. Монтень увійшов в історію як засновник скептицизму, як продовжувач античного скептицизму Піррона, за словами якого всі скептики є «шукачами». Саме тому на надгробному камені Монтеня вибитий напис: «Він догмати Христа з'єднав зі скептицизмом Піррона». У філософії Монтеня основним є надання людині права на сумнів Під сумнів ставляться догмати релігії, саме християнське поняття Бога, Філософ відкидає релігійне вчення про безсмертя душі й підходить до розуміння свідомості як властивості матерії. На відміну від агностиків, Монтень не заперечує пізнаванності світу. Головним принципом його моралі е переконання в тому, що людина не повинна пасивно очікувати свого щастя, обіцяного їй на небесах, вона вправі прагнути щастя в земному житті.

Найвідомішою роботою Монтеня є «Досліди». У них Монтень продовжує культурні традиції, пов'язані зі стоїцизмом й епікурейством, із якими він познайомився, читаючи твори римського філософа Сенеки й історика Плутарха. Стоїки вчили зневажати страждання, біль і смерть, адже всі ці почуття не можуть переважати над людською мудрістю Вищою за всі людські якості для Сенеки виявляється «чеснота», що може бути лише наслідком постійного й неослабного зусилля волі, і цим вона відрізняється від звичайної, природної доброти. Там, де людині не потрібно докладати зусиль, вступати в боротьбу з пристрастями, там немає «чесноти». Тільки людський розум може перемогти страх смерті й підкорити собі пристрасті. Така інтерпретація ролі розуму, людської волі, життєвої активності спрямована проти підкорення долі, провидінню, фатальній необхідності,

Про смерть

«Філософствувати — означає вчитися вмирати» — так називається один з найцікавіших розділів «Дослідів». Одним з найголовніших благодіянь чесноти за Монтенем є «презирство до смерті; воно надає нашому життю спокою і безтурботності, воно дозволяє смакувати її чисті й мирні радості; коли ж цього немає — отруєними виявляються також усі інші насолоди». Людські біди, страждання, убогість — це ті злигодні, яких зазнає будь-яке людське життя, але в боягузів є своя зброя, що руйнує всі негаразди — смерть. Смерть — це той ворог, від якого не втечеш, не сховаєшся. Чи є вихід, що дозволяє втекти від злигоднів, а не кидатися в обійми смерті? «.. треба навчитися зустрічати її (смерть) грудьми І вступати з нею в єдиноборство. І щоб відняти в неї головний козир, оберімо шлях, прямо протилежний до звичайного. Позбавмо її загадковості, придивімося до неї, привчімося до неї, думаючи про неї частіше, ніж про будь-що інше. Будемо усюди й завжди викликати в собі її образ, і при тому в усіх можливих її образах. Завдяки цьому ми зміцніємо, зробимося більш стійкими». Якщо підходити до такої філософії Монтеня як до установки, то вона створює враження своєрідної релігії. Можливо, вона й була для самого Монтеня релігією? «Невідомо, де чекає нас смерть; так будемо ж очікувати ή усюди. Думати про смерть — означає думати про волю. Хто навчився вмирати, той розучився бути рабом». Можливо, тут звучить логічне пояснення попередніх закликів? «Готовність умерти Рятує нас від будь-якого підпорядкування й примусу... У сутичці між нами і смертю немає місця прикиданню, доводиться говорити начистоту і показати, Нарешті, не приховуючи, що в тебе за душею. Ось чому цей іспит — остаточна перевірка і спробний камінь усього того, що зроблене нами в житті. Цей день — верховний день, суддя всіх інших наших днів. Цей день, як говорить один давній автор, судить усі мої минулі роки. Смерті надам я оцінити плоди моєї діяльності, і тоді стане зрозумілим, чи виходили мої слова тільки з вуст або також із серця»Монтень у своїх працях не береться давати визначення смерті, він чесно визнає, що не знає, «що вона собою являє і що робиться на тому світі». Він такий самий смертний, як і всі, володіння смерті не підвладні йому, він може лише усвідомлювати її присутність, її неминучість. «Смерть може бути байдужою, а може бути й бажаною. Я намагаюся уникати того, що, як мені відомо, є поганим, — наприклад, кривдити ближнього або не підкорятися тому, хто вищий за тебе, чи то бог, чи людина. Але того, про що я не знаю, добре це чи погано, я не страшуся. Якщо я помру, а ви залишитеся жити, то одні боги знають, кому з нас буде краще. Тому вирішуйте, як вам заманеться». «Рівність є перший крок до справедливості», — говорить Монтень, закликаючи сприймати життя і смерть як належне, адже покоління предків спостерігали сходи й заходи сонця, місяця, появу зірок на небі так само, як спостерігаємо їх ми, слід звільнити місце прийдешнім поколінням, щоб і вони спостерігали усе, що бачили наші предки й ми». Ось у цьому Монтень і бачить рівність. На думку Монтеня, природа вчинила на диво мудро, передбачивши смерть: «Щоб прищепити вам ту помірність, якої я від вас вимагаю, а саме, щоб ви не відверталися від життя і разом з тим не втікали від смерті, я зробила їх напівсолодкими й напівскорботними. Я навіяла Фалесу, першому з ваших мудреців, ту думку, що жити й вмирати — те ж саме. І коли хтось запитав його, чому ж, у такому випадку, він усе-таки не вмирає, він досить мудро відповів: «Саме тому, що це те саме».

Хочеться поставити природне питання: чому ж для людини смерть на війні менш, страшна, ніж смерть удома? Монтень і тут дає відповідь: «Я гадаю, що тут справа в сумних обличчях і застрашливій обстановці, серед яких ми її бачимо і які породжують у нас страх ще більший, ніж сама смерть. Ми ніби вже заживо одягнені в саван і віддані похованню... Милостивою є смерть, яка не дала часу для цих пишних приготувань». Отже, людина страшиться смерті «вдома» тільки через скорботні обличчя й обстановку, яку спостерігають тільки живі.