Мистецька школа Олекси Новаківського у 20-30 рр. ХХ ст
Своїми шляхами у мистецтві пі¬шли також його товариші по школі. О. Плешкан, Г. Смольський, Л. Левицький, С. Гебус-Баоанецька, С. Гординський.
Ярослав Лукавецький після на¬вчання у О. Новаківського їде до Кракова і влаштовується до при¬ватної школи А. Терлецького. Тіль¬ки у 1932 році він складає іспити і стає студентом живописного факу¬льтету Краківської академії мисте¬цтв. Розкриваються його творчі можливості. Будучи студентом дру¬гого курсу бере участь у великій виставці АНУМ у Львові 1934 року. Ось що писав про нього відомий ми¬стецтвознавець М. Драган у газеті «Новий час» від 22 грудня 1934 ро¬ку: «Дуже щасливо задеб'ютував молодий темпераментний учень Кра¬ківської академії Лукавецький Яро¬слав... Коли він на черговій виставці зважиться на розв'язання котрогось з питань сучасного мистецтва, коли піде шляхом рисункового упрощен¬ия, треба буде повірити у його щи¬рість. Хто хоче творити, мусить гля¬дача переконати...».
Похвала критика окрилює моло¬дого художника. Він багато творчо працює, що закономірно приводить до розчарування рівнем викладан¬ня фахових дисциплін. Лукавецький сам прагне зайнятися викладацькою діяльністю. Тому повертається до Коломиї, де в 1936 році відкриває свою художню школу, в якій згодом буде навчатися 30 осіб різного віку. Крім цього він влаштовує персона¬льні виставки, звітує як художник перед коломийчанами і снятинцями. Заживає слави портретиста. Справ¬ді, його роботи кінця 30-х років відзначаються високим професіона¬лізмом, розкутістю мазка і глиби¬ною психологічної характеристики. Я. Лукавецькому вдаються портре¬ти людей з багатим інтелектуальним життям. Він виконує ряд прекрас¬них портретів відомих українських культурних діячів, письменників — В. Кобринського, Б. Лепкого, Т. Окуневського та ІІІ. Художник звер¬тається й до жанрової теми, натюр¬морту, пейзажу.
Великі організаторські здібності Я. Лукавецького розкрилися після 1939 року. Він бере активну участь в організації Обласного товариства художників, художньо-виробничих майстерень, художніх гуртків при Палаці піонерів, обласних художніх виставок, упорядковує до них ката¬логи, допомагає створити Гуцульсь¬кий ансамбль пісні та танцю.
У післявоєнний період багато сил віддає роботі в Станіславському обласному драматичному театрі на посаді головного художника. Я. Лукавецький малює декорації до п'єс, які ставилися в театрі, малює декі¬лька портретів українських акторів: А. Бучми, Н. Ужвій, І. Коссакової та ін.Велика, воістину сподвижницька праця в ім'я розвитку рідної культу¬ри на Прикарпатті припиняється підступно і злісно: за безпідставним звинуваченням в аполітичності ху¬дожника в 1951 році репресують, а кращі роботи з його доробку рекві¬зують. Після такого удару Лукаве¬цький як художник більше не підні¬меться до здобутих вершин в кінці 30—40-х років. Щоправда, після по¬вернення в 1957 році із заслання він ще створив ряд прекрасних творів, серед них портрет Наталії Семанюк, який зараз експонується в Снятинському літературно-меморіальному музеї М. Черемшини, але це вже скоріше нагадує поодинокі яскраві спалахи натхнення, які пробивають¬ся крізь розчарування і біль.
Починаючи з 60-х років Я. Лука¬вецький майже творчо не працює як живописець, все більше часу віддає оформительській роботі, займається як архітектор реконструкцією шкіл, стадіонів, виконує ескізи по озеле¬ненню населених пунктів, розробляє оригінальні проекти побудови ху¬дожньо-меморіального музею В. І. Касіяна в м. Снятині.
Не помилився у своєму пророцт¬ві М. Драган — Я. Лукавецький щирий у своїй творчості, його муза викристалізовувалася на нелегких дорогах служіння рідній культурі. У роботах, що збереглися, бачимо ру¬ку самобутнього майстра живопису, в творах його пульсує духовний темперамент і глибока думка, жи¬вість мазка і монументальність, ар¬тистизм ліній і простота форм. У цьому нас переконує відкрита пер¬сональна виставка робіт художника, перша за весь післявоєнний період. І хоч вона запізніла, але своєчасна, і явлене із забуття мистецтво радіс¬тю одзоветься у наших серцях, бо настав час шанування сіячів укра¬їнської культури.
3.2. Михайло Мороз.
Виходець з Поділля Михайло Мороз (7 липня 1904 р.Пліхів, тепер Бережанського р-ну Тернопільської обл. 27 вересня 1992, Бейлей Сітон. похований в Савт Бавнд Бруку, Нью Джерзі, США)1 настільки прижився на Гуцульщині, що у своїй творчості став одним з виразників ЇЇ духу.
Він був шостою дитиною з семи у селянській родині Іллі й Парасксвії Морозів. Закінчивши школу в рідному селі, з п'ятнадцятирічного віку Михайло Мороз став на бік тих. хто боровся за українську державність: разом зі старшими братами під час «Чортківської офензиви» влітку 1919 р. він брав участь добровольцем у боях, а згодом у «Чотирикутнику смерті» переніс тиф, потім був поранений і 1920 p., сповнений життєвого досвіду, повернувся в рідне село.