Життя і творчість ЛІНИ КОСТЕНКО

Його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

У своїх поезіях Ліна Костенко бачить конкретних винуватців моральної і духовної деградації людей. Це – “номенклатурні дурні, бюрократи, пласкі мурмила в квадратурі рам”, тобто вся радянська система. За вказівним порухом диригентської палички комуністичних ідеологів з’являються “мастаки пристосувати крок”, люди безініціативні, кволі. Про них поетеса пише:

Тупої ремигайлівки воли!

Вам залигали душу недоріку

Ви калабані страху розвели

На всіх духовних магістралях віку.

З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити у злагоді й любові. Як заповіт, звучать її слова: “Не відступитися і не покласти лжу на струни”. Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної культури і мови. Проблеми мови порушені поетесою у кількох її віршах. Найдраматичнішим у поезії “Біль єдиної зброї” є те, що рідній “трагічній мові” труну “ не тільки вороги, а й діти власні тешуть”. Отаких безбатченків чимало ще й сьогодні “на нашій – не чужій землі”. Названа поезія сильна вірою поетеси в те, що дух народу і її мову не вбити нікому:

Безсмертна мова! Ти смієшся гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

З твоїх принижень – не з твоєї величі.

У поезії “Заворожи мене, волхве!” поетесу зацікавило питання, “що писав би Шевченко в 33-37 роках?”. Звичайно, що поетеса не піддає сумніву стійкість Шевченка, його моральний дух. Тому, на її думку, “побувавши на Косаралі, побував би ще й на Соловках”. У поезії авторка йде за ходом історії:

Загартований, загратований,

прикиданий землею, снігами, кременем,

досі був би реабілітований

Хоч посмертно, - зате своєвременноА як же сприйняли у 30-х утиски та репресії Косинки, Куліша, Курбаса їх сучасники? Мовчки. Промовчали кривду, заподіяну Стусові, Світличному, Снєгірьову, Литвину, Тихому у 60-х. “Як мовчання душу уяремлю, то який же в біса я поет”, - нагадує поетеса собі про свою громадянську совість. І квіти від неї падали під ноги шістдесятникам у залі суду, звідки її виводили силоміць радянські міліціонери.

Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам’яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах “Маруся Чурай”. Образ Марусі зливається з образом України, що сигналізує через століття: пам’ятайте нащадки, свою славну історію, і лише тим будете сильні і знані у світі.