Життя і творчість ЛІНИ КОСТЕНКО

Костенко Ліна Василівна народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині. З 1936 року живе в Києві. Тут закінчила середню школу, вчилася у педагогічному інституті. Але в 1952 році вступила до Московського літературного інституту ім. О. М. Горького, який закінчила з від¬знакою в 1956 році.

Друкуватися почала в шістнадцятирічному віці. Видала українською мовою поетичні книжки «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989), а також збірку віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Працювала і в галузі кінодраматургії.

За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» і книжку поезій «Неповторність» Ліна Костенко від¬значена Державною премією Української РСР ім. Т. Г. Шевченка (1987).

Твори Ліни Костенко перекладалися багатьма мо¬вами народів СРСР і зарубіжних країн. Російською мовою видана книжка «Лучи земли» (1960), сербо¬хорватською—«Скіфська баба» (1981), чеською— «Над берегами вічної ріки» (1987).

Повоєнні роки... Ще стінки окопів, на яких писано першовірші Ліни Костенко, не поросли травою, біль тяжких втрат ще не став ятривим спогадом, а пере¬живався майже фізично:

Мітку показали на вербині,

широко руками розвели: -

Кажуть люди, десь тут у долині,

всі живцем закопані були.

Тут Одарка — невсипуща мати,

миротвориця дитячих чвар,

і Лаврін, прислів'ями багатий,

і Кривенко — сивий чоботар.

Тут Юрко і чорноока Хана,

всі твої товариші малі...

Тут земля, а в ній глибока рана.

Не торкайтесь—боляче землі!

Зовсім юна поетеса багато пише. Вірші немов самі народжуються з її схвильованої душі. Тут і спроба розібратися в повені перших інтимних переживань («Таке прощання було шалене — на сум багате, на слова скупе...»), і мовби безпричинний смуток враз¬ливого серця («Зігрій мої, коханий, руки, закрий кватирку у вікні...»), і романтичне захоплення на¬вколишньою красою («...і здається мені пшениця золотим" промінням землі»), і вірність імперативним велінням часу («...нам конче треба рухатись вперед. Аби ніхто від ноші не схилився, і не пристав, не ви¬бився із сил»), і намагання збагнути одвічні цінності буття («Справжня сила — довше під спудом»), й ін¬туїтивне передбачення труднощів чесного життєвого шляху («Щастя треба — на всякий випадок. Сили треба— на цілий вік»), і формування свого заповіт¬ного кредо («Я в людей не проситиму сили—Я в лю¬дей попрошу тільки віри»), усвідомлення основ непоквапливої мудрості («А потім приходять роки, з’являється стримана сила»)...