Роль міжбанківського кредиту у формуванні банківських ресурсів

Прийняти оптимальне, виважене рішення щодо купівлі та продажу ресурсів можна лише за досконалого володіння ситуацією на ринку банківських ресурсів та якомога точнішого прогнозування її зміни. Для цього банкам необхідно мати висококваліфікованих спеціалістів і змогу оперативно приймати відповідні рішення, що можливе лише за умови централізації управління банківськими ресурсами на рівні головного банку. Цьому сприяє перехід більшості банків на дворівневу організаційну структуру (головний банк—філії) та здійснення розрахунків через консолідований кореспондентський рахунок.

Ефективність міжбанківського кредитування значною мірою пов’язана з організацією відносин між банком-кредитором і банком-позичальником. Найпростішою формою такої організації є безпосередні, прямі двосторонні відносини між кредитором і позичальником. Такі відносини можуть мати як разовий, епізодичний, так і постійний характер. В останньому випадку банк-кредитор, ураховуючи історію взаємовідносин з позичальником, як правило, оперативніше та на прийнятніших засадах приймає рішення про міжбанківське кредитування. Згодом така форма організації відносин трансформується у групову, коли банки поділяються на групи, в межах яких вони довіряли один одному за міжбанківського кредитування. Це особливо характерно для періодів нестабільності економіки і банківської системи.

Простій формі міжбанківського кредитування притаманні, зокрема, такі вади. По-перше, обмежується організаційними методами доступ до вільних ресурсів банків, які мають у них потребу, але не входять до складу відповідної групи. По-друге, плата за надані міжбанківські кредити може суттєво різнитися від ринкової в той чи інший бік. По-третє, банки-кредитори можуть суттєво впливати на діяльність банків-позичальників. По-четверте, знижується оперативність залучення необхідних ресурсів, обсяги яких можуть також не відповідати потребам банків-позичаль¬ників. По-п’яте, така форма кредитування не вирішує повністю проблему зменшення ризику неповернення міжбанківських кредитів, оскільки їм притаманний високий системний ризик. По-шосте, з погляду макрорівня через міжбанківське кредитування здійснюється лише перерозподіл між банками вільних ресурсів.Зазначені вади значною мірою нівелюються, якщо в міжбанківському кредитуванні та розрахунках бере участь центральний банк. Ступінь участі центрального банку в формуванні ресурсів банків залежить від цілей грошово-кредитної політики, яку він здійснює у той чи інший проміжок часу, а також її інструментів, зокрема рефінансування банків. Центральний банк через надання кредитів реалізує притаманну йому функцію кредитора останньої інстанції. Надаючи кредити, він збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як зменшення обсягу кредитів зменшує грошову базу та звужує пропозицію грошей. Отже, кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок. Таким чином, рефінансування банків безпосередньо пов’язане з виконанням центральним банком основної функції — регулювання грошового обігу та забезпечення стабільності грошової одиниці.

За цільовим призначенням кредити центрального банку банкам другого рівня можна поділити на кредити інвестиційні, стабілізаційні та для підтримування ліквідності.

Інвестиційні кредити орієнтовані на реальний сектор економіки. Проте в Україні вони не набули відповідного поширення. Спочатку Національний банк України (за завданням законодавчих та виконавчих органів) здійснював через комерційні банки цільове кредитування промислових і сільськогосподарських підприємств, переважно державної форми власності. Більшість з них мали суттєві фінансові проблеми чи навіть були потенційними банкрутами — отже, кредити центрального банку фактично використовувалися неефективно, точніше — для підтримування збиткових державних підприємств. Тому актуальним є питання використання в ролі забезпечення кредитів рефінансування боргових зобов’язань суб’єктів господарської діяльності. З одного боку, це сприятиме тіснішому взаємозв’язку між банками та реальною економікою, подальшому її розвиткові, протидіятиме привілейованому становищу державних цінних паперів й уможливлюватиме гнучкіше управління банками своїми активами. З іншого боку, надання центральним банком таких кредитів має супроводжуватися створенням власної системи моніторінгу діяльності підприємств. Це потребує відповідних фінансових витрат, може призвести до економічно необґрунтованого, суб’єк¬тивного вирішення питання кредитування центральним банком суб’єктів господарювання, особливо тих з них, що мають недоліки у фінансово-господарській діяльності. Зазначимо, що серед суб’єктів господарювання питома вага збиткових підприємств у 2001 р. становила 42 %.

Чинним порядком передбачено здійснення рефінансування банків також під забезпечення векселів суб’єктів господарської діяльності. Основними умовами прийняття врахованих банками векселів під забезпечення наданого Національним банком України кредиту до квітня 2002 р. були такі: по-перше, наявність у банків достовірного вексельного досьє на векселедавця та всіх зобов’язаних за векселем осіб; по-друге, прийняті в забезпечення кредиту векселі та вексельне досьє аналізуються та перевіряються відповідним територіальним управлінням НБУ; по-третє, прийняті в заставу векселі зберігаються в територіальному управлінні НБУ; по-четверте, розмір кредиту рефінансування не повинен перевищувати 70 % від номінальної вартості врахованих векселів.