Релігійний фактор в історії Росії

Єдиний вихід з становища, що створилося, полягав у скиненні Никона і виборі нового патріарха. З цією метою в 1660 р. був скликаний церковний собор, який виніс рішення про позбавлення його патріаршого престолу і священства, пред'явивши Никону обвинувачення в самовільному видаленні з патріаршої кафедри. Єпіфаній Славинецький, виступивши, указав на незаконність рішення собору, тому що Никон не був винен у єретицтві, і судити його мали право лише інші патріархи. З огляду на міжнародну популярність Никона, цар був змушений погодитися і розпорядитися скликати новий собор за участю всесвітніх патріархів.У листопаді 1666 р. патріархи прибули в Москву. 1 грудня Никон став перед собором церковних ієрархів, на якому був присутній цар з боярами. Всі обвинувачення патріарх або заперечував, або посилався на своє неведення. Никона присудили до позбавлення патріаршого престолу, але зберегли за ним колишній титул, заборонивши втручатися «у мирські справи Московської держави і всея Росії, крім своїх трьох монастирів, даних йому і вотчин їх; у них бо, аще хоче, так міркують мирські справи». Місцем заслання патріарха визначили Ферапонтів монастир.

Але питання про співвідношення «священства» і мирської влади залишалося відкритим. Зрештою, сторони які сперечалися прийшли до компромісного рішення: «Цар має перевагу в справах цивільних, а патріарх – у церковних». Це рішення залишилося не скріпленим підписами учасників собору і не ввійшло до складу офіційних діянь собору 1666-1667 р.

1.3. Вплив церковної реформи на соціальне життя Росії. Церковний розкол.

Впровадження нових обрядів і богослужіння по виправлених книгах багато хто сприйняв як запровадження нової релігійної віри, відмінної від колишньої, «істинно православної». Виник рух прихильників старої віри - розкол, родоначальниками якого були провінційні ревнителі благочестя. Вони стали ідеологами цього руху, склад учасників якого був неоднорідним. Серед них було багато малозабезпечених служителів церкви. Виступаючи за «стару віру», вони виражали невдоволення посиленням гніту з боку церковної влади. Більшість же прихильників «старої віри» становили посадські люди і селяни, незадоволені зміцненням феодально-кріпосницького режиму і погіршенням свого положення, що вони зв'язували з нововведеннями, у тому числі й у релігійно-церковній сфері. Реформу Никона не прийняли й окремі світські феодали, архієреї і ченці. Відхід Никона породив у прихильників «старої віри» надії на відмову від нововведень і повернення до колишніх церковних чинів і обрядів. Розшуки розкольників, проведені царською владою, показали, що вже наприкінці 50-початку 60-х років XVII в. у деяких місцевостях цей рух придбав масовий характер. При цьому серед знайдених розкольників поряд із прихильниками «старої віри» виявилося чимало послідовників навчання ченця Капітона, тобто людей, що заперечували необхідність професійного духівництва і церковної влади.

У цих умовах керівником православної церкви Росії стала царська влада, яка після 1658 р. зосередилася на вирішенні двох основних завдань - закріпленні результатів церковної реформи і подоланні кризи в церковному управлінні, викликаної залишенням Никоном патріаршої кафедри. Цьому покликані були сприяти розшуки розкольників, повернення з заслання протопопа Авакума, Данила й інших священнослужителів, ідеологів розколу, і спроби уряду схилити їх до примирення з офіційною церквою (Іван Неронов примирився з нею ще в 1656 р.). Рішення цих задач розтяглося майже на вісім років, в основному через протидію Никона.

Новим патріархом церковний собор обрав архімандрита Троїце-Сергієва монастиря Іоасафа. За вимогою східних патріархів скликаний собор засудив старі обряди і скасував постанову Стоглавого собору 1551 р. про ці обряди, як необґрунтовані. Віруючі, котрі додержувалися старих обрядів і захищали їх, були засуджені як єретики; було запропоновано відлучати їх від церкви, а світській владі - судити їх цивільним судом як супротивників церкви. Рішення собору про старі обряди сприяли оформленню і закріпленню розколу російської православної церкви на офіційну, що панувала в суспільстві церкву і старообрядницьку. Остання в тих умовах була ворожою не тільки офіційній церкві, але і тісно зв'язаній з нею державі.

У 1650-1660-х роках виник рух прихильників «старої віри» і розколу в російській православній церкві.

Послідовним виразником і провідником політики ворожості і нетерпимості до старообрядництва й інших церковних супротивників, іновірству, іноземцям, їхній вірі і звичаям, до світських знань був Іоаким - патріарх із 1674 по 1690 р. Супротивниками прагнення до світських знань, зближення з Заходом і поширення іноземної культури і звичаїв були також вожді розколу, у їх числі протопіп Авакум, і сформовані в останній третині XVII в. старообрядницькі релігійні громади.

Царська влада активно підтримала церкву в боротьбі з розколом і іновірством і використовувала при цьому всю міць державного апарату. Вона виступила також ініціатором нових заходів, спрямованих на удосконалювання церковної організації і подальшу її централізацію.