Релігійний фактор в історії Росії

У постанові Собору декрет був розцінений як «злісний замах на весь лад життя православної церкви й акт відкритого проти неї гоніння». Під страхом відлучення від церкви заборонялося віруючим яку-небудь участь у проведенні цього декрету в життя. У звернені ж до «православного народу» віруючі призивалися об'єднуватися навколо храмів, «становити» союзи для захисту «заповітних святинь», і якщо прийдеться, то і «кров свою пролити й удосто-їтися вінця мученицького, чим допустити віру православну ворогам на наругу».Послання патріарха, постанова і звернення Собору широко поширювалися по країні. У січні — квітні 1918 р. по Росії прокотилася хвиля опору спробам увести декрет у життя. Організовувалися масові хрещені ходи і богослужіння на площах і в громадських місцях у підтримку церкви. Подекуди відбувалися акти насильства у відношенні представників органів влади. На адресу уряду направлялися колективні петиції з вимогою відмовитися від від-ділення церкви від держави і школи від церкви, з погрозами «народного опору» при його реалізації. У березні 1918 р. делегація Помісного собору відвідала Раднарком і від імені «ста мільйонів російського населення» зажадала, по суті в ультимативній формі, скасування декрету й інших розпоряджень, що стосується діяльності релігійних товариств. Російська православна церква демонструвала політичну непокору і відмовлялася виконувати вимоги держави. Ситуація погіршувалася і тим, що церква зайняла відверто негативну позицію не тільки у відношенні «церковної політики» держави, але й у відношенні всієї її внутрішньої і зовнішньої політики.

І все-таки події зими — весни 1918 р. були у певній мірі несподіваними для більшовиків, що розраховували на швидке і відносно безболісне введення декрету. Заставою тому були впевненість у повній дискредитації «політичного обличчя» духівництва й органів церковного управління, ріст антиклерикальних настроїв у масах, у тому числі й у селі, у часи правління Тимчасового уряду і широка підтримка нею вимог РСДРП (б) (російської соціал-демократичної партії) провести рішуче відділення церкви від держави і школи від церкви.

Але провести в життя декрет, що називається, з ходу виявилося неможливим. До політичної протидії органів церковного управління і керівників релігійних організацій приєднувалося прикровенне, а де і відверте невдоволення з боку багатомільйонного селянства. Якщо воно в цілому підтримувало міри експропріації церковно-монастирської власності, проголошення рівності громадян поза залежністю від їх відношення до релігії, розірвання «союзу» церкви і держави, то у відношенні запровадження цивільної метрикації, позбавлення приходу власності, усунення в школи Закону Божого і деяких інших подібних заходів його позиція була не настільки однозначною. І було би спрощенням стверджувати, що на сторону церковного керівництва встали лише представники «скинутих класів» так окремі «віруючі-фанатики». Селянство виступило проти, як йому здавалося, «обмирщення» свого традиційного укладу життя, проти ламання «непорушних», у тому числі й у силу «освячення» їхніми православними канонами і догматами, підвалин «життя по вірі» у російському селі.

Заважало проведенню декрету і відсутність на місцях підготовлених працівників і спеціальних державних органів, що займалися «церковною політикою», непослідовність місцевої влади, «ухили» убік «революційного натиску»; неясності і суперечливість деяких норм декрету; різне їхнє розуміння і навіть тривіальне незнання.

Життя наполегливо вимагало освіти спеціального органу державного управління, який би взяв на себе проведення в життя декрету. Спочатку ним стала Міжвідомча комісія, утворена при Наркомюсті з представників комісаріатів: внутрішніх справ, освіти, піклування й ін. Для участі в її роботі запрошені були представники православної, старообрядницької, римсько-католицької, греко-католицької й іншої церков. Однак швидко з'ясувалося, що в такому вигляді комісія не може бути дієздатною, оперативно відгукуватися на нестатки дня, залишалося неясним питання про її статус і повноваження, місце в системі центральних органів.

8 травня 1918 р. за пропозицією Наркомюста Раднарком розпускає Міжвідомчу комісію і доручає проведення в життя декрету «особливому відділу Наркомюста». Цей відділ одержав порядковий номер VIII (з 1922 р.—V), за ним закріпилося найменування «ліквідаційний». Планувалося при відділі зберегти консультативну комісію з представників релігійних організацій. На чолі відділу встав член колегії НКЮ П.А. Красиков.

Знову створений VIII відділ відразу ж активно включився в діяльність по проведенню в життя декрету про відділення церкви від держави. Його співробітники виїжджають на місця, виступають на численних мітингах і зборах, зустрічаються з духівництвом і віруючими, розбирають скарги і конфліктні ситуації, ведуть велике переписування з провінцією. Формуються і місцеві органи відділу - при губісполкомах (у губерніях) утворюються відділи або підвідділи по проведенню в життя декрету про відділення церкви від держави, а в деяких губерніях - комісаріати з церковних справ. Роз'яснення і указівки відділу аж до вересня 1918 р. були єдиними правовими документами, що регламентують порядок вирішення практичних питань.