Чи була альтернатива нацизму в Німеччині
Перша світова війна принесла італійському народові величезні втрати: 700 тис. убитих, 1,5млн. поранених. З іншого боку, статус держави-переможниці позитивно вплинув на її політичне та економічне становище. Іноземні кредити та сировина, які надходили від союзників, дали їй змогу розгорнути промислове виробництво. У країні виникли могутні концерни “Фіат”, “Бреда”, “Ансальдо”. Натомість сільське господарство південних районів залишається відсталим. В післявоєнний період в Італії розгорнувся активний селянський рух. У 1919 році була створена фашистська партія на чолі з Беніто Муссоліні, а уже 31 жовтня 1922 фашисти зайняли домінуючі позиції у новому кабінеті міністрів. Італія і надалі залишалася конституційною монархією, проте Муссоліні дістав такі широкі повноваження, що міг видавати власні закони. Всі важливі посади в уряді, армії, поліції посіли фашисти. Наприкінці 20-их років Італію знову охопила криза. Почався спад виробництва, мілітаризація з’їдала бюджет. У листопаді 1926р. Було розпущено всі партії, закрито опозиційні газети, запроваджено смертну кару. У країні почався процес мілітаризації економіки. У 1934р. прийнято закон про воєнізацію нації.
Приклад того, що несе революція викликав страх перед її можливим розповсюдженням. Цей страх особливо гостро відчувався у країнах Центральної Європи, де події війни і поразка в ній поглиблювались подальшою зміною кордонів, окупацією, інфляцією, безперервними хвилюваннями і зіткненнями. Початкова фраза” Комуністичного маніфесту” -“Призрак бродит по Европе , призрак комунизма”-не є перебільшенням щодо Європи 1918-1923рр. Влітку 1919 в Угорщині і Баварії проголошено Радянські республіки, а влітку 1920 Червона Армія перейшла Польський кордон. У 1921 повстання у Центральній Німеччині, восени 1923 - в Гамбурзі. Всі ці спроби комуністів захопити владу провалились, а Червону Армію вигнали із Польщі. Німеччина у 1918-1923рр. дивом уникнула революції. Після зречення кайзера, по всій Німеччині створюються ради солдатських і робітничих депутатів, потім у Берліні було обрано Центральний виконавчий комітет. Цей орган боровся за владу з Радою народних комісарів, тимчасовим урядом, утвореним представниками двох соціалістичних партій - численнішої соціал-демократичної партії Німеччини (СДПГ) та партії радикально налаштованих незалежних соціалістів (НСДПГ).
В період з січня 1919 по квітень 1920 у Берліні і промислових центрах Німеччини відбулися страйки і демонстрації, повсякчас з зіткненнями з поліцією. Весною 1920 хвилювання у Рурі практично поставили країну на межу громадянської війни. Подібні вибухи стали проявом широкої хвилі соціального протесту не мали лідерів, які здатні перевтілити цю хвилю в дійсну політичну силу. Після “вгамування” Рура у квітні 1920року хвиля страйків та демонстрацій зменшилась, ліві радикали потерпіли крах, а робітничий клас лишився розколотим.
В січні 1919 року на виборах до національного зібрання перемогу отримали партії що підтримували парламентську демократію. Збори прийняли Конституцію ( яка більше відома як “Веймарська” ) в якій вперше в історії Німеччини проголошено демократичний парламентський устрій. Але менш ніж через рік після прийняття Конституції її засновники та прибічники залишились у меншості, яка ніколи так і не стала більшістю. В період з1920 по 1930 середній термін існування коаліційного уряду становив 8 місяців, довше проіснувала Велика коаліція з1928 по1930 рік. Після чого було призупинено дію Конституції, з подальшою заміною на президентське правління. Отже у Німеччині існувала багатопартійна система.Міф про те, що марксистська революція лише дивом не скоїлася, але ще може скоїтись був потрібен не лише лівим а й правим радикалам і є важливим фактором виникнення фашистських партій по всій Європі .
Реальність цього міфу в умовах Німеччини зросла завдяки двом умовам.
По-перше у Тимчасового республіканського уряду виникла потреба у кадрах, тому уряд звернувся до офіцерів германської армії , а також до чиновників які у минулому працювали у різних імперських службах за підтримкою у стримані загрози революції та консолідації країни, що програла війну. Це дало змогу офіцерам, чиновникам, суддям та іншим представникам розумової праці , а також підприємцям повернути собі втрачену владу.
По-друге, не бажаючи змиритись із республіканським режимом, все ще могутні правлячи класи звинуватили прибічників республіки у поразці Німеччини у війні, та прийнятті нав’язаних Антантою мирних угод, а також у тому що на зміну більш звичній у Німеччині авторитарній владі прийшов “слабкий” демократичний уряд, який буцімто заохочував незадоволення та безпорядки. Ця оцінка була дуже далека від реальності але вона дала змогу перекласти відповідальність за поразку у війні на парламентський режим, звинувачуючи його у всіх приниженнях.
Комуністи та соціалісти постійно зображувались, як вороги демократії, але реальна загроза з’явилась з боку правих угрупувань. Націоналізм - ось що об’єднало всі праві угрупування , а також бажання стерти ганьбу 1918 року, стерти образу національної гідності, особливо слави німецької зброї, поразку якої більшість німців відмовлялась признавати.
До поразки у війні німецький націоналізм грав більш консолідуючу ніж роз’єднуючу роль у суспільстві. Після війни активність правих націоналістичних партій була направлена проти республіки, проти зрадників своєї країни, які спостерігають за її приниженням. У повоєнній Німеччині в умовах політичної нестабільності, інфляції та насильства середній клас виявив загрозу в зміні звичних цінностей, а також невпевненість у завтрашньому дні. У1919-1923 рр. Німеччина являла собою суспільство, вражене до самої основи.