Петро Великий

додому повернулася...».

Нетерпимість царя до українського народу наочно виявилась у ліквідації в травні 1709 р. Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неодноразово скаржилися, що при Петрі І потерпають у вільностях, здобичі й промислах.

Наприкінці XVII —першій чверті XVIII ст. поширились деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялось займатися торгівлею з закордоном. Вво¬дилась державна монополія на багато товарів. Широко практикувалось перекуповування різноманітних товарів лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де саме могли тор¬гувати українці.В зв'язку з цим особливої гостроти на той час набуло питання торгівлі з Запорожжям. Спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. За порушення такого роду указів жорстоко карали і засилали до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. гетьману І. Скоропадському царський уряд надіслав «грамо¬ту» про покарання «кнутом» і заслання до Сибіру полтавців С. Кирильченка та А. Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, незважаючи на те що імператор, як правило, позитивно ставився до будь-якої промислової діяльності, він значно обмежив українців, які їздили на південь країни за сіллю, рибою та звіром. Отже, російський царат в особі Петра І фактично скасував вільну українську торгівлю. Однією з негативних економічних санкцій російського уряду було збування на території українських зе¬мель мідних грошей, щоб срібні й золоті залишались по можливості в обігу в Росії і зосереджувались у державній казні.

Українську економіку дуже підривали постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримувались здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,5тис.крб., 1723р.—85,9 тис., а вже 1724р.—241,3тис.крб.

З 1690 р. значна частина книг, видрукованих чи написаних у «Малоросії», була визнана єретичною, а місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу недовіру. Наприкінці XVII —першій чверті XVIII ст. цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних устано¬вах, великих містах і т. д.), скоротився видрук українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до «інородців» державної цензури. Українська церква підпала під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед українського духовенства, а й широких кіл простих християн. 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з «московських».

Антиукраїнській політиці Петра І фактично постійно то приховано, то явно протистояла опозиція представників різних суспільних кіл. Одним з найбільш відомих серед них був прибічник І. Мазепи, генеральний писар у 1702—1708 рр. Пилип Орлик (1672—1742), яхого 1710 р. в еміграції група козаків і старшин обрала гетьманом. У його оточенні 16 квітня того ж року були складеш так звані Пакти та Конституція прав і вільностей Війська Запорозького. За ними українська православна церква мала перейти у підпорядкування від московської патріархії до візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по р. Случ;

Запорожжю поверталися Трахтсмирів, Кодак, Келсберда, Пе-рсволочна і землі біля р. Ворскли; неабияк зростала влада і самостійність гетьмана, генеральної старшини, полковників і значущість козацьких рад; обмежувались податки і повин¬ності козаків та посполитих тощо. І хоча ці плани не набули реального втілення в життя, вони відіграли тоді важливе зна¬чення, бо у свідомості багатьох українців формували ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державо¬творчий процес в Україні.

Розвиткові національної суспільної думки сприяло функціонування першої вищої школи у Російській державі — Києво-Могилянської академії (з 1701 р.). Виникнувши 1632 р. в результаті об'єднання школи Києво-Печерської лаври з Київською братською школою, вона аж до 1755 р. (до відкриття Московського університету) відігравала провідну роль у справі освіти. В ній у різний час навчалися згодом відомі в усьому цивілізованому світі українські діячі: Феофан Про-копович (1681—1736), Григорій Кониський (1717—1795), Григорій Сковорода (1722—1794), Яків Козельський (1729 — близько 1795 рр.) та багато інших, а також вихідці з Росії, Білорусії й т. д.

Народні маси обох країн не завжди безоглядно слідували політиці своїх правителів. Повсякденне життя часто-густо саме визначало характер взаємин між представниками російського та українського етносів. Та і Петро І, як відомо, нерідко віддавав перевагу суспільним діячам, ученим, духовним особам з України, а всіх, хто стояв в опозиції до його реформ в Росії, — не любив і переслідував. Тоді, як писав професор Іван Огієнко у книзі «Українська культура», український вплив, хотіли того в Москві чи ні, позначився в Росії «на всьому житті», конкретно «одбився на будівництві, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на самій московській мові».В свою чергу, тісне всебічне спілкування українців з росіянами збагачувало перших виробничим досвідом іншого народу, сприяло перейманню кращих здобутків сусідньої культури. Економіка Росії безпосередньо впливала на зрос¬тання промислових і торгових центрів України, певною мірою визначала напрями формування національних кадрів в усіх галузях народного господарства. Закономір-, ності розвитку всеросійського ринку зумовлювали харак¬тер функціонування місцевих ринків, поступове злиття їх в один спільний. Врешті-решт все це і визначило суть життя країни на зламі двох століть.