Петро Великий
З початком нового століття після проголошення війни Швеції 1700 р. Петро І перетворює Україну (в першу чергу її прикордонні землі з Польщею) фактично на свою заложницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, уклада- . ючи угоду з польським королем Августом II Сильним (1697— 1706, 1709—1723) про спільні дії проти шведського короля Карла XII (1697—1718), він, нехтуючи інтересами Української держави, обіцяє уступити Речі Посполитій кілька міст на Пра¬вобережжі й деякі села Стародубського полку. А вже після цього відправляє до Мазепи (з метою розвідати, як той поставиться до такого рішення) дяка Бориса. Михайлова з «таємними» статтями. В них, зокрема, йшлося про можли¬вість відриву від України та повернення у володіння Речі Посполитої задніпровських містечок Трахтемирова, Стайок і Трипілля; заселення Чигирина та деяких прикордонних районів, що за «Вічним миром» мали залишатись без осілої людності; передачі найближчих до Польщі сіл на Стародубщині.
Гетьман добре розумів тактику і загальну політику щодо України царського двору. В цій справі для нього майже не існувало секретів. Тому Мазепа як досвідчений дипломат, щоб не йти на конфронтацію з Петром І, вирішив повністю не відмовляти посланцю і після дворазової зустрічі з ним таємно наодинці погодився Трахтемирів, Станки і Трипілля віддати полякам. Але зажадав, враховуючи попередній досвід і непостійність поляків, зафіксувати цю угоду в конституції на сеймі, а зміст її офіційно опублікувати. Очевидно, так він хотів уберегти Українську державу від подальших зазіхань і королівської, і царської влади;
На всі інші пропозиції гетьман не пристав. Він тактовно, але принципово заявив: «... Польській стороні уступати ніяк не можна з таких причин: якщо ті міста уступати, то на тому боці залишиться у державі його царської величності один Київ, і буде велика небезпека, оскільки у ті Чигиринські місця й інші міста переселяться з того боку Дніпра... і оволодіють берегом того боку річки Дніпро й стануть називати його своїм... а тому, гетьману, якщо послушенство, яке і вчинять, то хіба що невільно, й від того будуть як від мешканців з того боку Дніпра, так і від запорожців труднощі й непорозуміння значні, і все піде на сторону царської величності неспо¬кійно і до втрати великої». Ї далі конкретно про Старо-дубшину І. Мазепа наголосив: «Стародубський полк від поляків відділила ріка Сож, і за тією рікою, на польському боці його, гетьманського володіння ніякого немає, а за річку в Стародубський полк полякам вселятися непристойно ж...».
Отже, цілком очевидним є, по-перше, гостре небажання гетьмана ще більшого «звуження» його влади на правому березі Дніпра та обмеження впливу на Запорозьку Січ; по-друге, застосування ним у формі політичного «аргументу» чи тиску (до певної міри, звичайно) на російську сторону можливого вибуху протесту запорожців і частини мешканців Лівобережжя проти пропольської орієнтації царя; по-третє, визнання Мазепою того незаперечного факту, що Геть¬манщина, в тому числі й Київ, перебувають у складі «дер¬жави його царської величності», а також є «гетьманським володінням».Через різні політичні чинники, а також народногоспо¬дарські умови регіони України були населені нерівномірно. Так, на середину XVII ст. тільки на Київщині мешкало близько 1 млн. 400 тис. чоловік, а в межах Слобожанщи¬ни — 50 тис. На території Київського і Чернігівського воєводств на 1 кв. км у середньому припадало 10—12 чоловік. У ме¬жах країни проживали тоді представники 21 народності. Найчисленнішими серед них (крім українців) були росіяни, білоруси, поляки, серби, болгари і чехи. Більшість з них осіла на родючих землях Наддніпрянщини. Значно менше тут проживало вихідців з Молдови і Волощини, Литви, Угорщини та Німеччини. Протягом другої половини століття кількість населення зростала порівняно швидко. Зокрема, 1657 р. на Слобожанщині було 64 міста й села, в яких мешкало до 100 тис. чоловік, а лише через неповних 30 років налічувалося вже 232 населених пункти з 250 тис. жителів. Тобто кількість міст і сіл збільшилася в 3,6, а людність —в 2,5 раза. Власне українці становили близько 98%.
В цей час у Російській державі проводилися значні реформи, що не могло не вплинути на суспільно-політичне, економічне та культурне життя українців. Цар Петро І особисто кілька разів відвідав Україну, зустрічався з гетьма¬нами І. Мазепою і І. Скоропадським, представниками місцевої еліти. Реформи Росії об'єктивно певною мірою сприяли і розвиткові господарства та виробничих відносин «окраїнних областей». Зокрема, деякі царські укази та заходи передбачали в сільському господарстві України значне поширення окремих технічних культур, культивування нових овочів і фруктів, збільшення виробництва полотна і канатів, розвиток скотарства і т. д.
Іменний указ від 31 грудня 1719р. про рудокопні «заводи», І згідно з яким майстрових рудокопних підприємств звільняли ; від державних повинностей і податків, виконання військової служби, викликав значне переселення працездатних людей з Правобережжя на Лівобережжя, а також зумовив прибуття з Польщі фахівців цієї галузі. Указ 18 січня 1721 р. деякою мірою сприяв збільшенню кількості місцевих заводів. На початку 20-х рр. утворюється спеціальна контора для нагляду за хліборобством і забезпеченням корінних мешканців хлібом під час неврожаїв і стихійних лих. Імператор особисто вимагав надсилати відомості про кількість зібраного хліба, поліп¬шення обробітку землі й збільшення освоєних земель.
У вересні 1723 р. Петро І видав указ про посилання «нарочних» на р. Дніпро для пошуку руди й кам'яного вугілля, яким започатковувались пошук і розробка родовищ корисних копалин на українських землях. Цій справі надавалося загаль¬нодержавного значення. Ще на початку XVIII ст., під час підготовки до Північної війни, Петро ї підтвердив своєю жа¬луваною грамотою колишні права і привілеї на вільну торгівлю населення Харківського, Охтирського, Сумського,