Петро Великий

Ізюмського і Острозького полків.

Водночас величезним тягарем реформаторські держав¬ницькі дії Петра І лягали на Україну, котру він цілком на¬магався підпорядкувати Російській державі. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади, він писав закони, за висловом О. Пушкіна, батогом, жорстокі й примхливі, що ніби вирвались у нетерпеливого, самовладного поміщика.

Зміцнення позицій царату в Україні і ще більше послаблен¬ня гетьманської влади стало після подій, пов'язаних з Північною війною 1700—1721 рр., а конкретно —з перехо¬дом до табору Карла XII частини козаків на чолі з гетьманом Ї. Мазепою. Взимку 1708—1709 рр. армія Росії активізувала свої дії на кордонах Північної України. Карл XII вторгся в межі Слобожанщини, де під Красним Кутом дав великий бій спільним російсько-українським військам. Після його завер¬шення перемогу приписали собі обидві сторони. Проте шведи незабаром відступили і отаборилися на території від р. Десна до Полтави, яка перекривала їм прямий шлях на Москву.

Розраховуючи на підтримку іноземців та неминучу поразку Петра І у війні, І. Мазепа спробував підняти повстання проти засилля московського уряду й відірвати Україну від Росії. Але в цьому гетьмана мало хто підтримав —головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар проголосив І. Мазепу та його прибічників зрадниками, наказав ганьбити їх всілякими способами в церквах і перед народом усієї Російської держави. Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Полтавою стався вирішальний кривавий бій між військами Петра ї і Карла XII (козацькі полки через недовіру сюзерена не відігравали більш-менш важливої ролі), внаслідок якого шведський король і гетьман з рештками розгромленої армії втекли в межі володінь турець¬кого султана.

З 1708 р. практично призначений царем (хоча формальной обраний на старшинській раді в Глухові) новий гетьман Іван Скоропадський одразу підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра І — боярина Андрія Їзмайлова, котрому таємно наказувалось при будь-якому «народному невдоволенні» або «чиїй-небудь зраді» застосовувати «великоросійські полки». 1722 р. сюзерен видав особливий указ про створення на Україні так званої Першої малоросійської колегії. Її безпосе¬редні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, гене¬ральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень по управлінню краєм тощо) як вищої апеляційної інстанції на території регіону ще більшезміцнили позиції російських сановників.

Такого політичного удару престарілий гетьман І. Скоро¬падський незміг пережити і незабаром після виходу царського указу від хвилювання занедужав і помер. Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодер¬жавницьких планів. Навпаки — він взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов'язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722—1723), котрий дуже швидко за свої порівняно незалежні погляди потрапив до Петропавпівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724). Імператор фактично придушив спробу угрупо¬вання козацької старшини обстояти свої політичні й соціальні права.

Взагалі репресії й нехтування людським життям були ха¬рактерними для російського самодержця, що весь час від¬чували на собі особливо ті, хто пробував вести самостійну незалежну політику. Так, після переходу І. Мазепи на бік Карла XII цар наказав покарати багато людей, причому пос-траждалинетількиприхильникигетьмана, а йзовсімневинні. Значну, кількість старшини він позбавив маєтків і урядових посад. Їх місця позаймали «вірні» чиновники з росіян, а також іноземціабо жкосмополіти. У жорстокості стосовно українців не відставали від сюзерена і його «васали», такі, наприклад, як Олександр Меншиков. Саме він наказав жорстоко винищити не тільки залогу, а й все населення Батурина —від малого до старого —за те, що мешканці міста виступили на боці Ї. Мазепи. Гетьманська столиця була варварськи спалена.

Неймовірно тяжким випробуванням стали примусові ка¬нальні роботи, спорудження фортифікаційних споруд, воєнні «низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українців змушували во¬ювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інте¬реси. До цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталось усього від 30 до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв і т. д.

Така внутрішня політика царату фактично вела до посту¬пового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Правда, до нижчих верств власне російського населення він ставився нічим не краще. В одному з документів того часу — описі полковником Іваном Черняком праці козаків на Ладозькому каналі 1722 р.— так йдеться про це:«... Велика кількість козаків хворих і померлих перебуває, і дедалі множаться тяжкі хвороби—найбільше вкорінилася гарячка і набряк ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б'ють їх при роботі палками,— хоч і так вони її не тільки вдень і в ночі, а навіть і в дні недільні й святкові відправляють — без спочинку...» Далі полковник зазначив: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік — що їх хіба третя частина в минулім році