Л. Мартович - талант могутній, невмирущий

Мартович виявив блискучий талант гумориста, прекрасного знавця пси­хології селянина, його побуту. Він неабиякий майстер комічних ситуацій, портретних характеристик. Його гумор то добродушний, лагідний, то ущипливий, колючий, а в найвиразніших місцях має гостро сатиричний характер. Причому ця гострота інколи виступає в м'якій напівзавуальованій формі. Старий дід, почувши, що в цьому році за голос будуть давати не п'ять, а п'ятдесят, побожно каже: «Довідалися найясніші пани, що нарід дуже бідує, та й світла канцелярія хоче народу допомогти...»

Зростання політичної свідомості всієї громади, вдалі спроби використа­ти в своїх інтересах проголошувані буржуазною конституцією права, бо­ротьба проти уряду, чиновників, панів зображені в оповіданні «Війт». В ньому Мартович гармонійно поєднує художньообразні елементи із суто публіцистичними. Сатирик робив це свідомо, апелюючи не тільки до серця, а й до розуму селянського читача. Публіцистично загострена сцена виборів війта, сатиричне висміяна діяльність офіційних урядових властей у Гали­чині, що «привикли всяке право топтати ногами». Особливо відчутно топ­тали право на виборах, що блискуче відтворив письменник в оповіданні «Хитрий Панько».

Своєрідність оповідання досягається небуденністю конфлікту. Анти­подом позитивного героя виступає не якийсь конкретний персонаж, а австро-цісарська держава з її злодійське-брехливою конституцією і «паперо­вими» законами.

Оповідання має класичну побудову сюжету з усіма його компонентами. Експозиція знайомить нас з головним героєм. Акцент зроблений не на зов­нішні прикмети, а на психологію. Настрій Панька складний і суперечливий. Він охоплений радістю і страхом. Радів, що «вибрали його громадяни виборцем на посла до віденської ради», боявся не виправдати довір'я громади. В собі Панько був упевнений: «Уже ж я знаю за громаду постоя­ти! Коли громада мені таку честь повела, то я за неї хоть у вогонь!»

Боявся якихось невідомих причин, незнаних перешкод. Адже він вперше голосує. Вперше віч-на-віч зустрінеться з ворогом, деякі звички якого він «теоретично» знає. Знає про останні криваві вибори. Знає, що можуть відібрати у нього картку до голосування, підкупити, арештувати, бити. Про все це наказали йому читальники ще вдома, а руський (український) адво­кат у місті підтвердив. Та ніщо не зупиняло Панька. Сповнений рішучості і твердого наміру виконати почесне доручення громади, Панько опинився коло будинку повітової ради. Тут починається зав'язка конфлікту, в якому «теоретичні» знання технології проведення австрійських виборів збагати­лися особистою «практикою». Зустріч Панька з «рядовими лицями» на­гнала ще більше страху. Сили були явно нерівні, тому «перший раунд» за­кінчився повною капітуляцією Панька. Вигнаний і побитий, він «стояв на одному місці покірно, як жебрак перед панською хатою». Довелось Панькові скинути чоботи і, ранячи затерплі від холоду ноги і руки, перела­зити паркан висотою в півтора хлопа. Напруга душевних і фізичних сил Панька досягає кульмінації, що завершується «щасливою» розв'язкою: «майнув Панько до сіней і побіг босими ногами по камінних сходах, аби виконати австрійським законом запоручений акт вільних вибо­рів».Образ Панька — новий в українській літературі. Розвинене почуття громадського обов'язку виділяє його серед інших — бідних, чесних, при­гноблених, покірно-податливих, трагічно-нещасливих, або, в кращому ви­падку, здатних на миттєвий вибух пасивного протесту, як Юсип («Раз мати родила» Марка Черемшини) чи Федір («Палій» В. Стефаника). Панько стає на прю зі зграєю визискувачів народних і виходить переможцем. Тому важко погодитися з думкою, що «Панько смішний в першу чергу своєю впертістю — будь-що він мусить виконати свій обов'язок. Йому для цього не вистачає хоробрості і рішучості, він багато разів до всього приміряється (...) І наполегливість саме такої людини виглядає сміш­ною».

Нічого комічного в самому образі і смішного в упертості і наполегливості Панька немає. Це не тупа впертість Грицька і Семенихи («За межу»), Семена Заколесника («Ось носи моє!») чи селян із «Стрибожого дарунка».

Панькова впертість зумовлена благородною метою: чесно виконати обов'язок перед громадою. Поведінка і вчинки Панька — гідні подиву і захоплення. Бідний чоловік, для котрого грудка сиру — святочний деліка­тес, не тільки не лакомиться на легкий заробіток при виборах («А п'яткою він мене не загулить (...) Най він собі купить мотузок за ту п'ятку»), а й готовий понести матеріальні збитки: «Най уже коштує, а голос треба віддати», — каже він Іванові з готовністю відкупити шапку за свої гроші, якщо її пошкодить жандарм.

Та й боязким його не назовеш. Старий, виснажений, беззбройний чоловік проти фізично здорових, професійно підготовлених катів, озброє­них жандармів, котрі перебувають до того ж під могутнім захистом держави і права, знайшов все-таки вихід. Панькові жертви — моральні приниження, фізичні побої — виправдані. За громаду ж!

Оповідання Мартовича, в яких головними героями виступають прості люди, зворушують глибоким ліризмом, щирим поетичним словом, душев­ною красою. Не випадково один з дослідників творчості письменника О. На­заріїв назвав Мартовича народником у найкращому розумінні цього слова. «Крізь «гіркий сміх» автора всюди пробивається його глибока, щира любов до знедоленого і пригніченого злиднями, темнотою та без­прав'ям українського народу, сердечний біль з-за хиб і пороків героїв його оповідань, скорботна печаль з приводу негативних рис сільського життя».