Л. Мартович - талант могутній, невмирущий
Українська громадськість забула його. Чи гарматні постріли оглушили її пам'ять, чи далась взнаки сумна традиція шукати пророків на чужих землях?
Через десять років, вражений нелюдськими умовами життя найменшої сестри сатирика, Стефаник вигукнув: «Мій Боже! Чи геніальний письменник, покійний Лесь Мартович, не годен із-за гробу дати своїй сестрі корову?
Ех ви, видавці та приятелі! читачі й не читачі! читаюча й нечитаюча українська громадо!..»
Та українська громада була глухонімою не тільки до сестри, а й до самого письменника. Двадцять років розшукувала вона забуту могилу, щоб нарешті поставити скромний напис на пам'ятній плиті: «Лесь Мартович. Доктор прав, кандидат адвокатури. Письменник. Автор «Нечитальника», «Хитрого Панька», «Мужицької смерті» та інших образків хлопської долі. Роджений дня 12 лютого 1871 р. в Торговиці-Шльній Городенківського повіту. Помер дня 11 січня на Зубейках в Погариську, а похоронений тут дня 13 січня 1916 р. Пам'ять славного хлопського сина не загине!»
Кілька десятиліть знадобилося українській громаді для створення літературно-меморіального музею письменника в селі Торговиці і встановлення його погруддя.
120 років, що минули від дня народження, і 75 років з дня смерті — це постійний гіркий докір нам, українській громаді. Бо що ми за народ такий, коли дозволили викреслити навіть з оглядових розділів шкільних програм ім'я геніального сатирика, гордість української літератури?! Як допустилися до того, що сатирик світового регістру в університетському підручнику поміщений у розділі «Інші письменники», а в академічній «Історії української літератури не удостоєний місця у змісті?!
Скільки століть треба нам, щоб спромогтися на наукове видання його спадщини, котре було започатковане Михайлом Качанюком ще в 1930 році, але завмерло на першому томі?
Ех ви!.. Люди!.. Українська громадо!..
Відома нам літературна спадщина Мартовича складається з 27 оповідань, сатиричної повісті «Забобон», кількох незакінчених творів, низки публіцистичних праць. Вчені-літературознавці багато і справедливо сказали про те, що Мартович був передовим діячем свого часу, проповідником високих соціальних і етичних ідеалів, пристрасним борцем з низьким, фальшивим, підлим. Значно менше уваги звертається на те, що Мартович великий художник, який залишив нам сатиричні твори непересічної естетичної цінності.
Добре розуміючи істину, висловлену свого часу М. Салтиковим-Щедріним, що ніщо так не збентежує пороку, як усвідомлення, що він розпізнаний і що з його приводу вже пролунав сміх, Мартович використовує цю найдійовішу зброю в боротьбі з суспільними вадами.
Мартович-сатирик винятково уважний до потреб дня, до всього того, чим жило і хвилювалося суспільство, до корінних проблем епохи, від вирішення яких залежить доля мільйонів. Характерною особливістю сатири Мартовича є широке узагальнення дійсності, зображення її в історичному русі, в закономірних зв'язках з минулим і майбутнім.
Його цікавила соціальна і політична побудова суспільства, психологія і поведінка цілих класів. Звідси — ті складні ідейно-художні концепції, широкооб'ємні синтетичні замисли, проблемна розлогість, складна жанрова природа, що не підлягає ніяким канонам. Звідси — вдало і плідно використані журналістсько-публіцистичні звороти, образи радикалів-агітаторів, їх діяльність і вплив на психологію селянства.
Глибоке розуміння історичної ролі народу як творця духовних якостей, віра в його майбутнє дала можливість письменникові показати дріб'язкові, егоїстичні характери не тільки як явища, породжені певним соціальним середовищем, не тільки як суттєву рису його епохи, а й як феномен, що виникає в різні історичні періоди часу. Тим-то і сьогодні його твори змушують народ пізнати і жахнутися самого себе, допомагають піднятися з колін, осмислити своє місце і роль у життєвому процесі.
«Доктор хлопістики», як любовно називали Мартовича за досконале знання психології селянства, піддав нищівній критиці антинародні цісарські закони, селянську темноту і ворожнечу в оповіданнях «За межу», «За топливо», «Зле діло».