Л. Мартович - талант могутній, невмирущий

...Лесеві Мартовичу було вісімнадцять років, коли в Чернівцях, у друкарні Г. Чоппа, коштом Василя Стефаника вийшло оповідання «Нечитальник». Відзначений тонкою спостережливістю автора, актуальністю худож­ньо осмислених проблем, громадянською сміливістю, цей літературний дебют засвідчив появу нового оригінального таланту. Відтепер і впродовж короткого стражденного життя письменник віддаватиме всі свої художньо-інтелектуальні сили на боротьбу за те, щоб «в тім світі запанував порядний чоловік, той, що працює, а не злодій і розбійник».

Багатогранна загальна й естетична культура, широта суспільно-політичного кругозору, місткість художнього узагальнення — все це дало підстави визнати Леся Мартовича самобутнім, незрівнянним сатириком кінця XIX — поч. XX століття. «Мартович надзвичайно пильний спосте­рігач життя галицького народу, — писав І. Франко, — причому він обдаро­ваний неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, вміє він підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону».

Народився Олекса (Лесь) Семенович Мартович 12 лютого 1871 р. в селі Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) в родині сільського писаря.

Батько майбутнього письменника самотужки навчився грамоти. Мав 15 моргів поля, гарну хату, пасіку і сад. Все це здобуто тяжкою працею «без нічиєї кривди».

Грамота допомогла Мартовичу-старшому піднятися на сходинку соціальної драбини — з наймита до писаря, стати «взором порядного, непідкупного громадянина», авторитетним серед односельчан. Так під його впливом сільська громада не зраджувала своєї віри, не голосувала на виборах за панів, не «охрунювалася» (ополячувалася).

Статки Мартовичів були невеликі. У сім'ї, крім Леся, було ще троє до­чок: Марія, Вікторія, Людмила. Незважаючи на матеріальні труднощі, батько намагався дати єдиному синові добру освіту.

У 1882 році Лесь Мартович — учень польської Коломийської гім­назії. «Мартович був надзвичайно здібний, — згадував В. Стефаник, — і дома ніколи не вчився (...) Через те товариші його шанували, а любили його за веселу вдачу й ще за ті дотепні оповідання, які він видумував. Лежить бувало на ліжку лицем до стіни і сам до себе сміється і аж потім оповідає»'.

Він справді володів дивовижним талантом оповідача. Про неймовірні речі вмів говорити так природно, просто, достовірно-переконливо, що не повірити чи забути було годі. У 55-річному віці Василь Стефаник з усіма подробицями згадував, як вони з Лесем Мартовичем поверталися з Русова в Коломию. Віз їх старий чоловік на прізвище Проць. «Був вечір, і Мартович, як все, почав шукати теми до веселої розмови. Розка­зував Процеві, що мій батько, який цілком певно мав приятеля чорта, дав мені маленького чортика, щоби мені послуговував та помагав вчитися та вчителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже детально описував Процеві характер, натуру і заняття малого чортика через цілий день і ніч. Весело було з Мартовичем, як все, та так ми під'їхали до Пруту вже ночею, щоби переїхати брід. Та тут Проць заявив нам рішучо, що як ми оба перед ним не перехрестимося, і то три рази, то він не поїде в воду. Мартович ревів з радості, і ми мусили хреститися».

Та не тільки за веселу вдачу, вміння розповідати любили його товариші. Дивували і захоплювали енергія Мартовича, завжди націлена на добрі справи; те завзяття й саможертовність у служінні громаді; та легкість, з якою він поступався особистими інтересами перед загальнолюдськими. Не вмів бути ані стороннім спостерігачем, ані покірним споживачем. Дійова, неспокійна натура штовхала його у вир подій — де найважче, найнебезпечніше. Всюди і все встигав: працювати в нелегальному гуртку, члени якого проводили серед селян культурно-освітню роботу; підготувати доповідь на політичну чи літературну теми; послухати й обговорити доповіді товаришів; а ще ж збирає і вивчає фольклорні матеріали; видає свою літографовану газету «Збірка»; засновує по селах читальні тощо.

У розпорядженні гуртка була бібліотека, в якій переважали забо­ронені книги: «Кобзар» Т. Шевченка (празьке видання), твори Г. Квітки-Основ'яненка, Ю. Федьковича, І. Франка, женевські видання М. Драгоманова, твори Ф. Достоєвського, Л. Толстого, наукові праці з філосо­фії, історії, фольклористики тощо.Знайомство з забороненою літературою, зближення з радикально настроєною інтелігенцією (Михайлом Павликом, його сестрою Анною, «вчителем соціалізму» Северином Даниловичем), дружба з Василем Стефаником, активна громадська робота — все це будило в майбутньому письменникові стремління до високих людських ідеалів — свободи, рів­ності, справедливості. Це зіграло величезну роль у подальшому формуван­ні молодого літератора як громадянина, занепокоєного питаннями со­ціального і політичного устрою суспільства. Невипадково теми безпросвіт­ного життя селянства, з котрого «деруть псяюхи», підступної бутафорності життя австрійських виборів, драконівських законів порушені вже в пер­шому оповіданні «Нечитальник». (1889).