Л. Мартович - талант могутній, невмирущий

Та Мартович не надіслав до альманаху свого твору. Незакінчений університет позбавляв права відкрити власну канцелярію, а посада поміч­ника адвоката не забезпечувала навіть життєвого мінімуму. Постійні переїзди, недоїдання, особиста невлаштованість виснажували письменника вкрай. Намагався «забавляти» публіку своїми болями. На питання товари­шів, чому він не одружився, жартома відповідав: «Найважливіша причина тут, мабуть, та (...), що всі жінки, які мені подобались, були дуже інтелі­гентні. Вони розуміли, що мене сильно тягне тільки до трьох «П»: до письменства, до пива і до парубоцтва. А це такі три «П», які дуже тяжко погодити з четвертим «П»: з подружжям».

Хвороба прогресувала і заважала не тільки творчій праці (з 1905-го до 1910 року не написано жодного твору), а й примусила відмовитися від юридичної практики (1911).

За таких обставин навіть оптимізм і гумор покинули його. Залишилась хвороба, борги, розчарування і безнадія. Куди йти? Де прихилити свою го­лову? Справжнім приятелем виявився Іван Кунців. Він прийшов на допомогу хворому письменнику, забравши його в свій маєток, в село Улицько-Зарубане коло Рави-Руської на Львівщині. Оточений любов'ю та пова­гою, Мартович багато читає, жадібно ловить кожну новину інтелектуаль­ного і громадського життя, ніби заново народжується.

Цілюще вплинув на Мартовича вихід двох його збірок у Москві (1910, 1911) — «Войт й другие рассказы» в перекладі і з передмовою О. Назарієва. «Він вражає таким глибоким знанням народного життя, звичаїв і на­виків селян, — захоплено писав російський побратим, — відзначається та­кою здатністю помітити і передати найдрібніші злами душі мужика, що це дає нам право поставити Мартовича поряд з найкращими сучасними побутописцями села».

З піднятим настроєм, з новою силою Мартович пише оповідання «Народна ноша», «Пророцтво грішника», «Жирафа та Ладо» (надруковані після смерті); розпочинає драму «Політична справа», повість «Село Підойми» (обидва твори незакінчені); на одному подиху закінчує найвиз­начніший твір — повість «Забобон» (1910 - 1911), де, за словами професо­ра М. Рудницького, «мужицький світ» і інтелігентська галицька про­вінція оживають від його слова, всміхаються до нас тими самими рисами безжурної погоди, зморшками викривленого обличчя, борознами, пооракими від жовчі...»

Мартович покладав на повість великі надії. Крім природного бажання кожного письменника побачити своє творіння надрукованим, він переслі­дував й іншу мету, про яку говорить у листі до редактора «Літературно-наукового вісника» В. Гнатюка: «Скажу Вам, як свому знайомому, що я тепер у великій потребі. Як бачите, сиджу на селі в товариша д-ра Кунцева. Та се ще байка, але якраз хорую на жолудок чи на кишки (...) й лежу в ліжку. Думав поїхати до Львова й не знаю, коли виберуся. Очевидно, чоловіка без посади всі тиснуть. Так і мене тепер притисли вірителі й беруться до моїх ручителів, а я не маю чим поповнити рати. Біда. Про це, очевидно, не кажіть нікому в редакції, чоловік потребуючий у людей тратить половину своєї вартості».

Обидва редактори (В. Гнатюк і М. Грушевський) високо оцінили «Забобон» і назначили автору найвищий гонорар. Та зовсім несподівано Мартович забрав з редакції рукопис. Може, хотів «відшліфувало його? Хоч правки він вніс дуже незначні.

В перервах між художньою творчістю, приступами хвороби Мартович готувався до захисту докторської дисертації. Треба ж було подбати про майбутнє. Не вік же скитатися по чужих кутках, без засобів до існування! Звідки було знати, що його життєві гони такі короткі і що через два роки навіки закриється недочитана книга його життя?!

Він захистив докторську у зловісний 1914 рік. Хвороба не дала скористатися нею; війна відібрала радість творчої праці. Вже в перших числах вересня Улицько-Зарубане було окуповане солдатами російської армії. Письменник двічі побував під гарматним вогнем, був свідком убивств, каліцтв, грабунків, переслідувань демократично настроєної інте­лігенції, що продовжувались аж до травня 1915 року. Мартович працює ад­міністратором сільських господарств та доглядачем за полоненими з російської армії в селі Погариську, де 11 січня 1916 р., в пустій школі, в оточенні чужих людей (полонених з Катеринославщини) помирає в тяжких муках хвороби.І. Кунців, кілька приятелів, селяни і три полонені проводили покій­ного в останню дорогу, в сусіднє село Монастирок на круту гору, порослу високими деревами. Три священики відспівували його душу. Білий сніг пухом лягав на груди. Зимовий вітер захлинався від жалю і розносив трагічну новину у Львів, Київ, Чернівці, Відень.

Відтоді столітні липи берегли його вічний сон і не дали зрівняти з землею його могилу.