Л. Мартович - талант могутній, невмирущий

Увага Мартовича зосереджена перш за все на внутрішньому комізмі як окремої людини, так і суспільного організму в цілому. Нещадність сатири­ка проявлялася до пороків соціальних верхів і соціальних низів. Для перших використовував невичерпний запас сарказму і зневаги, для дру­гих — біль і сміх крізь сльози, як це спостерігаємо в оповіданні «Стрибожий дарунок».Оповідання складається з одинадцяти розділів, кожен з яких додає шкіц до соціально-духовного портрета громади села Смеречівка, забутого Богом і людьми. Село віддалене від реального світу не тільки географічне. Воно таке забите, безпорадне і покірне, що сам Перун без особливого страху і вагань вибирає його для здійснення далекоглядного задуму. Свідомість громади — у сповиточку. Вона навіть слово «політика» не розуміє. Та й громадою смеречівчан можна назвати умовно — за спіль­ністю території. Тут кожний живе для себе і про себе. Така громада, переконаний бог Перун, не може мати «політичних» бажань та й не збагне справжньої ціни «стрибожого дарунка», зробленого про людське око. Тому й, власне, посилає Стрибога в це соло зробити для людей «усе, що собі лиш забажають».

У збірному портреті громади Мартович підкреслює дві головні риси: страх перед панами, взаємну озлобленість і стан суспільної «непритом­ності». Найстрашніше, що такий стан громада вважає природним і гадки не має вийти з нього. Дрібновласницький егоїзм, відчуженість, темрява призвели до духовної і моральної деградації громади. Не випадко­во Мартович застосував прийом зоологічних уподібнень, порівнюючи її (громаду) то зі стадом індиків, то з голодними качками, то з каркаючими воронами, то з курятами.

Розвінчуючи темноту і пасивність селянства, Мартович прагне викли­кати відразу й огиду до стану, не гідного людини, пробудити приспану силу трудящих.

Трагізм становища безземельного селянства, його безправ'я, болючий процес пролетаризації, поява на селі нових експлуататорів — така пробле­матика оповідання «Лумера». Обідрані цісарським урядом, обтяжені обов'язками, позбавлені елементарних людських прав, селяни-наймити шу­кають виходу. Знаходять його в службі. Одне ярмо змінюється іншим, а «мужицькі лумера» слідують за ними: «Перше лумеро — мужик оре; (...) осьме лумеро — мужик несе... ба ні! Гидно: тут знов інакші лумера: перше лумеро — мужик несе, де кажуть; друге лумеро — мужик несе... третє... та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі».

У листі до М. Павлика Мартович признався: «Я маю ще сказати, що відай, допишу, яко другу часть до сего, закладини читальні в тім селі на­перекір попові й дідичеві, тут, звісно, ліпше би мож схарактеризувати Кабановича. Та й гадаю ще й третю доробити «Аниця на службі в професора». Але це («Лумера»), як побачите, само для себе може цілісність становити .

Трилогії Мартович не написав, та проблеми, порушені в оповіданні «Лумера», осмислюються і в оповіданні «Мужицька смерть». У центрі твору — відтворення психології смерті спролетаризованого селянина в умовах капіталізму. Тема не нова. До неї зверталися попередники і сучасники Мартовича. Достатньо згадати новели В. Стефаника «Скін», «Самасаміська», Марка Черемшини «Лік», з яких постає глиба горя і нужди селянина, котрого «так узяли в крепи, що й умерти ніяк».

Оповідання можна назвати «сатирою без сміху» (Юрій Борєв). Ха­рактер цього сміху Мартович визначає сам: «...засміявся мужицьким смі­хом, що тілько голос ніби сміється та й губи стягаються до сміху, але по обличчю зовсім не пізнати, що то сміх». Це не гоголівський сміх крізь сльози і не легкий народний гумор. Сміх Мартовича— це ніби синтез двох різних тенденцій художнього зображення дійсності: сміх як життєствердне позитивне начало і як руйнівна сила, здатна знищити все зло, що стоїть на перешкоді добра і щастя людини.

Легкого гумору немає і в «Мужицькій смерті», бо «щирий сміх дуже рідкий та Й тому неприличний. Щирим сміхом сміється, приміром, дівчина до хлопця з любощів, але люди кажуть, що вона не сміється, тільки щікириться». Герої оповідання не мають ні причини, ні підстав для «щирого сміху». Та й ситуація ніяк не сприяє йому. Помирає людяна, така ж обездолена, як вони. Свідки конання Гриця Баната намагаються розрадити його своїм, мужицьким, способом. Кожний розповідає про свої біди, бо «все легше, як видиться чоловіка нещасливішого від себе».

Вдумаймося в слова тієї розради, і нас вразить жах становища селян, їх холодна філософія сприйняття його, спокійна урівноваженість суджень про трагічні речі. Говорять всі про все. Несподівані повороти в розмові — від безнастанно-цинічного віщування Грицихи скорого чоловікового кіпця до економічного стану і готовності стати перед страшним судом кожного із присутніх. «А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. З вас сьогодні тягли душу за податки, а жінка би сказала: «Зажди, мой, сплати-но ти вперед дачку, а відтак умреш».Створюється враження невимушено-природної імпровізації. Кожний веде свою мелодію, яка вливається в загальний багатоголосий хор. Подиву гідна злагодженість звучання його, плавність переходу мотиву в мотив, «виконавська» оригінальність. Трагічний у своїй основі зміст мотивів пе­редається в мажорній тональності. Маневр несподіваний, але художньо вмотивований. Такий прийом дозволив Мартовичу відтворити прірву між гнобителями і гнобленими, пробудити почуття гніву й активного протесту проти соціальної нерівності і політичного деспотизму.