Л. Мартович - талант могутній, невмирущий

« — Ану, аби так пани або крамарі,— сказав малий Микита,— то хоть най усі вимирають, що до ноги, то ніхто їм не заперечить. Хоть най їх холера витисне до лабя, то кождому зась (...)

— Або най конає й десять літ, то вільно. А мужикові ні, бо зараз коштує. Або махай зараз, а ні, то вставай до роботи».

Народ як втілення ідей демократизму, як вічна основа національного життя, як могутня сила революційного стремління в суспільстві був головним героєм Мартовичевих творів. Пригноблений соціальним ладом, знеможений податками і підневільною працею, доведений до відчаю і смер­ті, він мусив врешті-решт почати усвідомлювати себе соціальне. Це вже не ті нечитальники, що надіються на зміну начальства, покірні своїй долі, не сприймаючі радикальних ідей.

В «Мужицькій смерті» діють інші люди. Автор показує нові процеси на селі — проникнення пролетарської ідеології, поширення нових ідей і понять у селянський лексикон, нові форми і категорії селянського мислен­ня. Наслідки пропаганди радикальних ідей очевидні. Селяни не піддаються на підкупи, загрози, кари й утиски й вибирають до «ради самих про­тивників дідича».

У селі є читальня і радикально настроєна молодь. Публіцистично-журналістська лексика повнокровно входить у побутовий вжиток селян. «Михайло мав звичку лослугуватися книжними словами. Так привикав до тих слів, наче би їх змалку переймив, та й був переконаний, що кожний ро­зуміє ті слова».

Ніби відгукуючись на заклики газети «Хлібороб» писати дописи, викри­вати утиски і несправедливість, згуртуватися, щоб спільними силами вести боротьбу за свої права, селяни-читальники «пускають Коропа в газету». Можливо, дещо наївна форма протесту, але важливіше усвідомлення селя­нами своїх класових позицій: «Коропе! Ти з громади жиєш та й людям пакості робиш? Таже якби люди на тебе не робили, то ти би не мав з чого жити. Ти обснуєш чоловіка, як павук, та й висисаєш із нього кров, як павук з мухи (...) Ми, робітні люди, продукуємо гроші, а ви, легкобити, ужиткуєте».

Суспільно-політична свідомість селянства з кожним днем зростає. По­ступово народ позбувається пасивності, покірності, рабського відношення до сили і влади — вад, штучно прищеплюваних йому державою і владою впродовж віків, і тягнеться до світла, визволення і розвитку. Навіть Гриць, який ненавидів Петра, бо він був секретарем читальні, проймається до нього любов'ю і вдячністю.

З великою соціальною гостротою й емоційною напругою відображено поступове конання селянина, який не може по-людськи ні хворіти, ні вмерти. І річ не в тому, що він позбавлений можливості лікування, чи, скажімо, елементарного «комфорту», яким найбідніша родина мала би оточити смертельно хворого чоловіка в останні дні. І, звичайно, не в тому, що кожній людині гірко прощатися зі світом. «Гриць хотів умерти, бо чувся вже зайвим на цім світі. Але хотів умерти так, як люди, не крадьки». Та померти так, як люди, Гриць не міг. Засобів на прожиття родині не залишав, а втратив останнє, що мав. Борг у лихваря зріс вдвоє. Повернути його — годі. Лихвар посягає на помірочок, котрий годує всю Грицеву родину. Перспектива видатків на похорон мучила його, може, більше, як хвороби чи смерть. «А звідки ж я ще тобі на похорон візьму, за що тебе поховаю? За свої сльози?» — голосила над живим ще чоловіком Грициха.

У словах Грицихи — жахлива правда мужицького життя і смерті, страшна своєю оголеністю й екстремальною ситуацією, в якій висловлена. Жінка, як і Гриць, прекрасно знає, що чоловік «хоть би подужав, то нічого не порадив би». Тому вибух нестримного жалю і гніву, обурення й докору адресується не Грицеві, австро-цісарському урядові з його законами, які «за бідними людьми, за каліками не обстають».

Глибоко символічний підтекст має марення Гриця і щире признання про свою неминучу смерть радикалові Петрові. Мартович вірив, що реалізація сподівань на щастя селянства невіддільна від радикального руху, який охоплює селянську масу, усвідомлюючу себе як клас, здатну відкрито вис­ловити свою ненависть до класового ворога. Під впливом радикальної про­паганди прозрівають селяни — герої оповідань про буржуазну демократію і вибори («Квіт на п'ятку», «Смертельна справа», «Війт», «Хитрий Панько» та ін.).Мартович віддав багато сил і енергії питанню виборів до галицького сейму і австрійського парламенту, організовуючи віча, агітуючи за се­лянських кандидатів, виступаючи з публіцистичними статтями і художні­ми творами. Вибори були одною із найважливіших соціально-політичних проблем в Галичині. Австрійська конституція не давала ніяких політичних прав трудящим. Існуюча куріальна (виборча) система, дія різних цензів: маєткового, віткового, осідлості, позбавлення голосу військових і жінок — все це давало привілеї великим землевласникам і буржуазії, насамперед польській шляхті. Один селянський депутат, за підрахунками І. Франка, виступав від 75 тисяч населення, тоді як один панський — від 50-ти осіб. Але й ці ампутовані права трудящих порушувались терором, шахрайством, підкупом при самих виборах.