Етногенез українців у контексті виховання нової генерації військовиків
Зародками ж слов'янських культур вважають Лужицьку, Пшеворську, Зарубинецьку, Черняхівську, Празьку, Корчацьку та інші археологічні культури, значна частина яких пов'язана саме з теренами України.
Пам'ятки Лужицької культури поширені на просторах від Ельби й Вісли до Балтики й Північної Моравії, а згодом — до українського Полісся і Волині. Пшеворську культуру пов'язують переважно з племенами венетів, що жили між Карпатами і Балтійським морем: венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами — венетів, антів, склавенів.
Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусі та Півночі України. Черняхівців (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважають спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікують в історичній науці з антами.
Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. До такого висновку дійшли майже всі дослідники антської культури. Борис Рибаков у книзі «Анти й Киевская Русь» пише, що в ареалі Дніпра, поряд з невеликими городищами, які виникли в V–VII ст., простежується використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи, що підтверджує наявність пластів V–VII ст. Порівнюючи дані писемних і археологічних джерел, бачимо, що вони доповнюють одні одних.
Спорідненість мови антів та слов'янських мов засвідчується наявністю складних імен. Наприклад, ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анангаст — начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвилибуд та ін. Таку ж давню традицію складних імен зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V–VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши часточку скіфосарматської культури, їхніх вірувань, звичаїв і мови, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з українцями.
В Україні VI–VII ст. виник варіант празької культури, що названий за поселенням Корчак корчацькою культурою і поширений у межиріччі Тетерева і Прип'яті. Пам'ятки корчаць-кої культури ідентифікують з культурою слов'янського об'єднання племен дулібів, яких вважають предками літописних волинян, деревлян, дреговичів, а частково, можливо, й полян.
З VIII–Х ст. слов'янські племена починають заселяти лівий берег Дніпра. Це роменсько-боршевська культура (назва від м. Ромни на Сумщині та Боршевського городища на Вороніжчині). Представниками цієї культури є племена радимичів і в'ятичів.
Південні землі України (Причорномор'я, нижня течія Дніпра, Дністра, Південного Бугу) постійно перебували у зв'язках із середземноморським культурними світом, що спонукало деяких дослідників назвати І–V ст. «добою римських впливів». Наявність тут римських монет свідчить швидше про торгі-вельні зв'язки з Римом, аніж про суцільну романізацію населення.Отже, в етногенезі українців брали участь ті народи, які впродовж тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати формування націй. В Європі цей процес закінчився у середні віки, хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу. На жаль, радянська історична наука нав'язувала ідеологічні стереотипи з питання етногенезу української нації, за якими єдино правильним вважали погляд на походження «трьох братніх народів» від одного «спільного кореня». Не виникає жодного сумніву, що розглянуті вище племена, а пізніше народ Київської Русі, могли бути предками українців: адже вже на самому початку нашої історії бачимо виразні риси українського народу, багатого духовною та матеріальною культурою.
Література
1.Білик Б., Грищенко Т. Історія України: від праісторії до княжої доби української історії. — К., 1992.
2.Лозко Г. Українське народознавство. — К., 1995.
3.Петров В. Походження українського народу. — К., 1992.
4.Печерна Г. Забуті праці про пеласгів. — К., 1992.