Етногенез українців у контексті виховання нової генерації військовиків

Доба бронзи привнесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології, культах чимало рис успадковано від трипільців. Ці ознаки далі набули розвитку в пізніших племенах зрубної культури.

Представниками пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в історії як кіммерійці. Віктор Петров, Наталія Полонська-Василенко та інші вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорієнтацією на табунне скотарство.

Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та урвищ), має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на керамічному посуді, пряслицях тощо. Звичайно, мова трипільських племен Наддніпрянщини навіть у ІІІ–П тисячоліттях до н. е. мала кілька локальних діалектів, які пізніше становили основу не тільки праукраїнської, а й пралитовської мов. Це свідчить, що за кіммерійсько-скіфських часів пралитовці локально мешкали на Подніпров'ї і брали участь в етногенезі українців.

У кіммерійській культурі багато рис, успадкованих від попередніх культур України. Поховання здійснювалися в курганах і в ґрунтових могильниках, хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі — глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка — конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, хвилястими лініями, заштриховками. Зброя, прикраси, ємкості виготовлялися з бронзи. Культура кіммерійців зазнала впливів фракійсько-балканського світу, і, напевне, була спорідненою з ним.

Палеоантропологічні пам'ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології скіфська територія успадкована від кіммерійської; тут виявлені пам'ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи (Палеоантропология СССР, 1948). Всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні.

Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н. е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно важливішою, ніж роль скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським хлібом. Знову, як і за трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і розвитку промислів та ремесел. Міста втрачають свою провідну роль, а село набуває пріоритету в господарстві.

Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко виявити навіть Геродоту, який жив у V ст. до н. е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схилявся до думки, що це була одна з тогочасних міжусобиць.

Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них є напис «кіммерієць») ідентичний зображенням скіфів на їхніх мистецьких виробах і навіть одяг нічим не відрізняється.

Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассирійських джерелах першої половини VII ст. до н. е. як войовничий народ, котрий з Причорномор'я просунувся в Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а наприкінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор'я. Держава Скіфія у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу та Алтаю.

На захід від Дністра жили фракійці, які, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщи-на). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней.Від V ст. до н. е. на Подніпров'ї й Побужжі виникають вже великі скіфські городища, укріплені земляними валами, заввишки понад 10–12 м. Населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мешкала скіфська аристократія. Ту т були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений від нижнього міста кам'яною стіною. Внизу розташовувалися ремісничі квартали з хатками на 2–3 кімнати, печами й жертовниками. Поруч — землянки-майстерні або амбари для зберігання запасів. Увесь цей комплекс обгороджувався парканом, а в центрі подвір'я будувалися власні святилища богині вогню.