Етногенез українців у контексті виховання нової генерації військовиків

Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ ІІ ст. н. е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найбільш значними серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом розвитку скіфів — змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже доводилося воювати за територію із місцевими скіфами.

Цікаво, що назва сармати, або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком «славних роксоланів». У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: «наші козакосарматські предки», «князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська», «провінції козако-руські савроматійські». Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від «одного савроматійського кореня». Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами «Трактат про дві Сарматії» Матвія Мєховіти, «Опис Сарматії Європейської» Матвія Стрийковського, ма-пи Сарматії Мартина Кромера. Зокрема, Стрийковський писав: «Сарматські народи, які розмовляли руською мовою», або, як згадує Птолемей, назва роксолани та роксани була відома кількасот років ще до народження Христа.

Поширення сарматів в Україні датується ІІІ ст. до н. е. — III ст. н. е. У цей період значного розвитку в Україні досягає культура античного світу. В Західній Європі в цей час поширена матеріальна культура Ла-Тен, яка виникла внаслідок засвоєння кельтською тубільною людністю античної грецької культури. Існування в Україні культури Ла-Тен тривалий час заперечувалося. Розкопки початку XX ст. переконливо свідчать, що ця культура еллінської (середземноморської) орієнтації, починаючи з середини І тис. до н. е., поширюється в Україні і домінує над азійськими та каспійсько-малоазійськими елементами, притаманними скіфосарматській добі. Зміни, що відбулися в людності України, не можна зводити лише до зміни скіфів сарматами: в етнічному складі народу зникають, розчиняються нашарування, привнесені кочовою верхівкою скіфів, а етнічні первені осілих хліборобських скіфів зберігають своє івдоєвропейство. Вони заселили країну настільки густо, що для випасу великих стад худоби скотарям-вершникам просто, не залишалося місця.

Зміна культури відбулася не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько IV ст. н. е., змінюючись слов'янською. У цей час відбувається складний процес, відомий як «велике переселення народів», що призвело до занепаду матеріальної античної культури в Україні. Посуд Галичини й Волині, чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені орнаментами, красномовно засвідчують античні традиції.

За результатами палеоантропологічних досліджень у добу великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні компоненти, які потрапляли на Подніпров'я та Побужжя (готи, гуни), поступово асимілювалися місцевим людом і повністю слов'янізувалися.

Чи не найбільше наукових дискусій відбулося з приводу етнічної належності гунів. З'явилися вони в Європі близько IV ст. н. е. Прихильники азійського походження гунів не могли пояснити, чому не залишилося жодних слідів (пам'яток культури) гунів на таких великих територіях, де вони так довго панували. Ніхто не хотів звертати увагу, що у давніх письменників є чимало вказівок на те, що гуни — це слов'яни (Саксон Граматик, Адам Бременський, Лев Діакон, Олаф Да-лін).Найкрасномовнішим доказом слов'янства гунів є праця Пріска Палійського. Римський дипломат ототожнював скіфів, варварів, гунів, які мають близькі говірки, протиставляючи їм греків, мову яких вони вживали рідко. Низка побутових деталей скіфів нагадує етнографічні риси українського побуту: люди живуть в хатах, сіють хліб, а не кочують степами, як тюрки. Царя зустрічає хор дівчат, виявляючи цим велику шану володареві. Описаний царський терем щедро прикрашений різьбленням по дереву, а всередині застелений тканими килимами. Князівський бенкет схожий на церемонію часів Київської Русі. Та незважаючи на публікацію цієї давньої пам'ятки, багато вчених не хотіли відходити від традиційних поглядів на походження гунів. Нині, мабуть, немає підстав трактувати гунів як тюркомовний етнос; це, вірогідно, була спільна назва племен Південно-Східної Європи (як осілого населення, так і кочівників), які мали виразні риси слов'янської культури.

Близько середини ІІІ ст. н. е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає черняхівська культура, генетичне споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор'я, Подністров'я і Прикарпаття, яке пов'язують зі слов'янами — антами.

Корені слов'янської культури можна віднайти вже в добу бронзи. Найбільше пам'яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування слов'ян, знаходять у Польщі й сусідніх з нею державах.