Етногенез українців у контексті виховання нової генерації військовиків
Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мот-ронинське (Київщина), Більське (Полтавщина). Вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ–ХІІІ ст.
За Геродотом, Скіфія була поліетнічною державою: каліпіди, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи «найкращі, які вважають інших своїми рабами». Незважаючи на строкатість, на всій території сформувалась однорідна культура. Однак довгий час у скіфології превалювала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе іраномовні та тюркомовні кочові племена. Мабуть, і сам Геродот не зробив би таких висновків, адже він сам говорить про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення «царі» — «раби».
Центр Скіфії був саме в Україні. Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї. Отже, якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у ХVІ–ХVІІ ст., або русифікація XX ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які контактували з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу. А от щодо племен елліноскіфів, то етнічна спорідненість причорноморських скіфів з греками була значною. Що ж до іраномовних племен, то з ними воювали як скіфи, так і греки. І ця спільна боротьба з персами, мабуть, чи не найбільше зблизила їх політично і господарсько (похід Дарія на Скіфію — 512 р. до н. е.). Тюркські племена з'являються в Криму лише у 576 р. н. е.
У духовній і матеріальній культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд «тризна», який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших пращурів. Їхнє волосся підстрижене «під макітерку», одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір — гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки.
Спільною ознакою скіфської та української мов є фрикативний звук «г», який відрізняє ці мови від російської. Ареал поширення цього звука збігається з ареалом скіфської топоніміки та археології: це басейни Дону, Дніпра, Дністра, Південного Бугу. За межами України така гостра вимова «г» залишається і в деяких районах Чехії, Словакії, в Ростовській області Росії. Скіфи, як і давні українці, не мали звука «ф». У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук «ф», іншомовного походження. Ще й нині у деяких селах України його вимовляють як «хв» або «п»: Хведір, Пилип, хвабрика. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пеласгів.
На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини — від племен доби зрубної культури.
Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: схожі орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, які, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові насадки для стріл, короткі луки, довгі мечі.Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки в сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю тощо). З покійницею клали в могилу розбите дзеркало, гривні, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдено навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки.
Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м'які шкіряні чобітки чорного, синього або червоного кольору. У деяких Алтайських сарматських курганах завдяки високогірному клімату збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, хутряних виробів тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів.