Етногенез українців у контексті виховання нової генерації військовиків

Нині особливо актуальне глибоке вивчення національних коренів українського народу, унікальних і неповторних традицій, звичаїв та обрядів, що розвивалися і вдосконалювалися з метою збереження духовних цінностей, які виробив народ впродовж багатьох віків.

Вивчення історико-етнічного минулого, етапів розвитку української нації сприятиме патріотичному вихованню молодого покоління у дусі відданості національним принципам українського народу, захисту його культурних надбань, прадавніх теренів та вітчизняних кордонів.

Витоки культури народу, його ментальність, національний дух постійно перебувають у центрі уваги істориків, науковців, політиків. Найчастіше предметом їхнього інтересу стає географічний аспект вивчення етносу, необхідний для з'ясування «історичного права етносу на територію», або антропологічний його склад — для підрахунку «етнічної» чистоти населення. Такий підхід до вивчення проблеми є поверхневим, оскільки не має вагомого наукового підґрунтя.

Несприятливі умови етнічного розвитку українців, політика денаціоналізації, яка провадилась на теренах України як у минулому, так і за радянських часів, призвели до негативних наслідків. Залишається сподіватися, що ті згубні тенденції, що їх отримала у спадок новостворена Українська держава, поступово і назавжди будуть подолані шляхом відродження самобутніх традицій, звичаїв, обрядів, мови, світоглядних знань і вірувань, народної творчості, національної символіки. Це значною мірою сприятиме вихованню національної гідності, свідомості, відданості та вірності національним ідеалам, патріотизму, гуманізму, милосердю. Важливо, щоб на прикладах літературних героїв художніх творів, театру, драматургії, образотворчого мистецтва, документального кіно сформувалися сильні, вольові особистості, носії найкращих рис українського менталітету, які мають розуміти свій моральний синівський обов'язок перед Україною. Це насамперед стосується нової генерації військовиків.

Важливо з'ясувати стан збереження і зміни в культурному генофонді краю, який зберігся впродовж тривалих війн, поневолення, лихоліть, які випали на долю українського народу.

Нові дослідження істориків, відкриття археологів постійно змінюють наші уявлення про життя далеких пращурів. Якщо раніше вчені вважали, що територія України була залюднена 150–200 тис. років тому, то нове сенсаційне відкриття в 70-х роках палеолітичної стоянки біля селища Королеве в Закарпатті внесло корективи у вирішення цього питання. Результати досліджень виявили 16 культурних пластів, 100 тисяч знахідок, серед яких є знаряддя праці кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів, що дає можливість дослідити саме генетичність пов'язаних між собою прадавніх культур, простежити їх еволюцію.

Відкриття Королевської стоянки привернуло увагу вчених всього світу і змусило науковців переглянути питання про час і шляхи заселення Східної Європи. Нині вважають, що залюднення України відбувалося не зі сходу на захід, як гадали раніше, а із Західної та Південної Європи. І відбувалися ці процеси мільйон років тому.

Серед науковців-етнологів побутують два погляди на походження народів: автохтонізм та міграціонізм. Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв'язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи переконані, що основну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування, міграції народів. Міграціоністи також стверджують, що українці — народ порівняно молодий і є наслідком міграцій слов'янських племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські терени.

Думку про автохтонність українців відстоював видатний український учений, етнограф, археолог Вікентій Хвойка, який на початку XX ст. зробив низку унікальних археологічних відкриттів, а також ще один дослідник етногенезу українців — Віктор Петров. Серед істориків автохтонність українців відстоюють Михайло Брайчевський, Григорій Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та ін.

Узагальнюючи низку наукових розвідок, зазначимо, що в етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів: І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н. е.) ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н. е.) III. Скіфо-сарматська доба (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.) IV. Слов'янська доба (І тисячоліття н. е.) V. Доба Русі — України (від VII ст. н. е.).

Складовою частиною індоєвропейської спільноти, що сформувалася близько V тисячоліття до н. е., є Трипільська археологічна культура. До неї належать пам'ятки із символами Тільця, адже це був час панування його в зодіаці (розпочався в 4400 р. до н. е.)