Український національний одяг

Питається богацький син, чи маю коралі.

Або:

Було тобі, нихтолице, другій не хвалити,

Думав тобі на Рахмана коралі купити.

По всій Україні справжні коралі ще й тепер під назвою “доброго намиста” вважаються ве¬ликою цінністю. В поезії Т. Шевченка ми часто зустрічаємо згадки про “добре намисто”, як ось:

У доброму намистечку

В садочку гуляє ...

Або:

Ой, надіну я сережки

І добре намисто ...

Було колись поширене в нас і гарне гранато¬ве намисто, що пізніше замінилося скляним на-подоблгованням природної Гранатової барви.

Намисто, як й інші предмети національного одягу, найкраще збереглося на колишній Геть¬манщині та в населення українських Карпат. На Гуцульщині ще й досі поширені великі круг¬лі намистини з венеційського скла, що своєю формою дуже нагадують археологічні знахідки.

В будні дні при роботі дівчата одягають не багато намиста, бо бояться, що нитка розірветь¬ся і не тільки пропаде намисто, від цього вели¬ка шкода, а й треба сподіватися якогось лиха, бож за народнім віруванням розсипане намис¬то накликає біду. Про це згадується і в народ-ніх піснях:

Попід гаєм зелененьким дівчина ходила,

Сумна вона, невесела — коралі згубила.

Коралики утонули, а хусточка плавле,

Ходить дівка попід воду, білі руки ломле.

Про це ж саме і в Т. Шевченка:

Уночи,

Ходячи,

Намисто згубила .. .

Але зовсім без намиста бути дівчатам не мож¬на і в будень, бо існує повір'я, що намисто обе¬рігає дівчину від застуди, а тому завжди треба мати бодай один разок намиста на шиї.

Колись бувало в разок намиста засиляють ще один або два вовчі зуби, “щоб берегли від злої напасти”. В неділю або в свято, йдучи до цер¬кви, в сусіднє село, чи до міста, дівчата колись