Символіка поетичного світу В. Стуса

Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе навіки-вік.

Слід зауважити, що вічність — це повна відсутність меж, вимірів, часових одиниць. Однак у художній естетиці В. Стуса поняття набуває не притаманного йому символічного значення — єдино можливий і реальний вимір сутності буття.

Таким чином, можна виділити кілька символічних аспектів сприймання часу в поезіях В. Стуса. Ніч — неіснування, смерть; вічність — поняття непересічної сутності, безсумнівної та незаперечної. Саме вічність є позитивним символом. У ній не існують поняття «неіснування», «живої смерті», «німоти», «божевілля».

Час є чимось космічним, безкінечним, не вимірюваним, тим, що не підлягає тлумаченню та сприйманню органами чуття.

Так само складним і багатоплановим постає в поета розуміння простору. Він може існувати як категорія суб'єктивна. Ліричний герой існує в уявному просторі, з якого змушений повертатися в реальність:

Наснилося, з розлуки наверзлося, З морозу вклякло, з туги — аж лящить.

Загалом світ — це розмите в космічному просторі самошукання, він не має окреслених меж.

В безодні — ти. А погорою —

Веселий бенкет божевіль.

Простір у поезіях Василя Стуса виразно моралізується, тобто набуває морального, оціночного забарвлення. Виникає символічне просторове протиставлення «Україна — Сибір», де Сибір — це обмежений простір, затісний для ліричного героя, простір його страждання. Україна стає морально-просторовою та часовою квінтесенцією. З одного боку, це позитивний символ, з іншого боку, саме її болюче існування породжує внутрішнє страждання ліричного героя, продукує безкінечний простір і час його страждань. Україна перебуває поза реальним простором і часом.

Отже, розмитість і часових, і просторових вимірів доходить до того, що герой взагалі зневірюється в існуванні самої реальності.

Таким чином, можемо дійти висновку, що часопростір у поезіях В. Стуса постає через протилежні символи, найголовнішим з яких є символ вічності, символ найбільш позитивно означений, незаперечний.

Найбільш активно символи виявляють себе на емотивному рівні. Емоції впливають на творення сенсу й актуалізацію образів.

Емотивний рівень — це тло для суцільної метафоризації, а отже, і до наскрізної символізації.

Емоції смутку, печалі, туги, відчаю, тривоги, безнадії з відповідними символами — це з константи індивідуального стилю В. Стуса:

Думою тугу розвію,

Щоб був я завжди такий...

Крізь біль і тугу все ж таки пробивається промінь надії, віра у високі звернення:

...яким мене мати вродила

і благословила в світи.