Символіка поетичного світу В. Стуса

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

У порівнянні з народною поетикою, вода як символ згадується у Стуса 9 разів. І майже ніколи не перебуває в спокійному стані. Вона символізує життя самого Стуса, життя людини загалом, життя поета, митця. Утворах часто йдеться про річку, скуту кригою, тобто суспільний устрій заважає поетові насолоджуватись життям, рухатись уперед. Поет ототожнює себе з човном, що пливе в пошуках свого берега:

А човен побивається об здвигни

Повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.

(«Наснилося, з розлуки наверзлося...»)

Берег — це символ високодуховної Батьківщини, де людський дух отримає вимріяну волю, можливість самовираження та вдосконалення. Його човен прагне дістатися туди першим, не лякаючись покинути рідний берег, прямуючи «на течію, на вир, начорториї, весна правдує серцем, як веслом весна, збігає, і збігають роки...» Закинутий у в'язницю, В. Стус зображає свій душевний і фізичний стан у вигляді символічного образу нового необжитого човна (поезія «Минає час моїх дитячих вір»). Берег тут стає символом далекої Батьківщини, родини, і невідомо, чи вдасться до них повернутися («ніщо не скаже тобі про повернення»). Разом з тим поет почуває себе відірваним від себе самого, тобто берег є також символом можливості отримати своє «Я» цілісним, віднайти себе:

Давно забуто, що є — жити,

І що є світ, і що є — ти.

У власне тіло увійти

Дано лише несамовитим.

У Стуса, як і в народній поезії, присутня бінарна опозиція «сонце — місяць». Місяць — тільки атрибут ночі й згадується один раз:

Куріють вигаслі багаття,

Собаки виють до зірок,

А в річці місяць, мов латаття,

Доріс до повні і думок.

(«Куріють вигаслі багаття...»)

Натомість зоря 8 разів зігріває ліричного героя серед зими, холоду й снігу, рятує від морозу справжнього й символічного, який прагне знищити все живе в людській душі:

Мені зоря сіяла в вікно. І благодать —