Символіка поетичного світу В. Стуса

Така ясна лягла мені на душу

Смиренну, що я збагнув нарешті:

Ота зоря — то тільки скалок болю,

Що вічністю протятий, мов огнем.

(«Мені зоря сіяла нині вранці...»)

Сонце — це кохання, вогонь, блискавка, натхнення, їх поетові вдалося зберегти й у Сибіру.

Вода, річка символізує в Стуса, як і в народнопоетичних творах, плин часу. Тому згадки про нашу історію часто супроводжуються описами течії, бо українська доля ніколи не була легкою та спокійною:

Несуться бистриною

Розгонисті слов'янські байдаки...

Символіку часу та простору в поезіях В. Стуса не можна розглядати в якомусь одному значеннєвому ключі, оскільки хронотоп осмислюється поетом і переживається його ліричним героєм як явище дуже складне, багатопланове, що виявляється як невиразна, невизначена сутність. Тому ми звернемо увагу на найголовніші аспекти цієї проблеми. Перш за все привертає увагу те, що для ліричного героя Стуса взагалі не існує простору й часу в їх звичайному розумінні. Ні простір, ні час не постають придатними для вимірювання якимись величинами. Час невизначений, його немає в нашому погодженому загальноприйнятому вимірі. Час не з'являється через хвилини, години, дні, місяці, роки:

...людське життя, хоч надією

довжу його віки.

Час ділиться на існування й неіснування чогось дуже важливого для ліричного героя:

Я спекався тебе, моя тривоже.

Немає світу. Я існую .сам.

У зв'язку із цим важливими стають поняття життя та смерті як можливих способів перебування у світі.

Так зване неіснування позначається поняттям ночі, тобто теж одним із часових вимірів, однак дійсність, на противагу, не названа днем. Отже, дня як такого не існує, ніби не існує дійсності, вона тільки здається. Таким чином, наявність смерті зовсім не означає існування життя, тобто без життя не існує смерті, а без смерті — життя.Ніч, смерть, неіснування виступають як сутності найбільш реальні, актуальні. Дні ж постають божевільною низкою, де жодний окремий день нічого не важить, оскільки самостійно не існує.

Отже, розмитість усього існування, усіх найважливіших сутностей доходить до крайньої межі, пригнічує. І здається, нарешті знайдене хоч якось означене часове поняття, уявлення. Воно постає через слово «вічність». Саме вічність є реальною, але невимірною. Вона стає критерієм самого існування часу.

Хай шлях — до раю, пекла чи полону —

усе пройди і винести зумій.