Любити все прекрасне і земне і говорити правду... за творчістю Василя Симоненка

Василь Симоненко був насамперед поетом, він умів ловити сіттю слова людські душі, причаровувати прозорою простотою своїх віршів. Мабуть, від часів Шевченка українська література не знала другого такого поета, якого б так любив і шанував народ. Секрет цієї неймовірної популярності, напевно, у тому ж, у чому таємниця й чарівливої особистості Василя Симоненка — у щирості. Щирість його — всеохопна. Вона наснажує пристрастю його вірші. Вона ж диктує відчайдушно-чесні сатири, убивчі для нещирих, і добродушні епіграми на побратимів по перу.

Симоненкова щирість — це надзвичайна правдивість. Щира людина ніколи не сплутає правди з кривдою, вона рече істину серед брехні й облуди:

Я хочу правді бути вічним другом

І ворогом одвічним злу.

(«Не лицемірити, не чванитись пихато...»)

Його щирість — це й чесність, і вірність, і джерельна чистота душі, бо ж «найчистіша душа незрадлива» («Найогидніші очі порожні...»). Щирість Симоненка — це й самовідданість:

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

(«Можливо, знову загримлять гармати...»)

Щирість — це наївність мрійництва й дитяча жага відкриття, відчайдушна відкритість до всього світу та космічна привітність:

Гей, нові Колумби й Магелани,

Напнемо вітрила наших мрій!

Кличуть нас у мандри океани,

Бухту спокою облизує прибій.

Кораблі! Шикуйтесь до походу! М

рійництво! Жаго моя! Живи!

В океані рідного народу

Відкривай духовні острови!

(«Гей, нові Колумби й Магелани...»)

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!

Здрастуй, свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити