Любити все прекрасне і земне і говорити правду... за творчістю Василя Симоненка

Уже перша (і єдина прижиттєва) збірка його поезій «Тиша і грім» (1962 р.) стала яскравим явищем не лише в тодішній літературі, але й у суспільному житті України.

Поет рано усвідомив і передрік свою долю. Йому ніби диктувала невідома сила:

Не знаю, ким — дияволом чи богом —

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

Написані з позицій морального максималізму, твори Василя Симоненка не могли бути надруковані навіть у період «хрущовської відлиги», тим більше що редакційні портфелі були наповнені оптимістично-хвалебною продукцією. І автор це добре розумів:

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів налякані, тривожні,

Коли писали ви, продажні шкури,

Про їх життя, щасливе і заможне.

Такі гнівні вірші свідчать, що вже на той час Симоненко усвідомив мету свого творчого життя: він не жадав грошей і слави, йому боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ'я, загроза національного виродження. Саме оприлюдненню цих гострих проблем він і присвятив своє талановите перо, що, звичайно, не подобалось партійній номенклатурі. А ще більше не подобалася їй поетова непідкупність, його загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно-політичного руху, породженого розвінчанням злочинів сталінізму племенем «шістдесятників».

Ще задовго до політичного краху великого «кукурузника» Хрущова Симоненко чітко й недвозначно усвідомив, що за обнадійливими «відлигами» не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів, але він прагнув «не тліти, а завжди горіть»:

Я хочу буть несамовитим,

Я хочу в полум'ї згоріть,

Щоб не жаліти за прожитим,

Димком на світі не чадіть.

Тому й на своє двадцятиліття занотував у поетичному «щоденнику» пророчі рядки:

Так краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть...

Тому що