Любити все прекрасне і земне і говорити правду... за творчістю Василя Симоненка
Ради тебе мислю і творю.
Ці рядки народилися в роки, коли писалися облудні звинувачення в націоналізмі. Тож занадто пильні критики звернули увагу на «перебільшене почуття національного», «зневагу до братньої Росії».
У своїй творчості Василь Симоненко звертався до різних поетичних жанрів: він писав пейзажні мініатюри, сатиричні епітафії, казки-притчі. Збірка новел і оповідань «Вино з троянд» романтична за характером, поетична за формою та багата тематично. У ній ідеться про життя молоді, сімейні стосунки, творчі шукання літераторів-початківців.
Окреме місце у творчому доробку Василя Симоненка посідає інтимна лірика. Це цнотлива розповідь про неповторне, чисте почуття, що неодмінно приходить до кожного. Ці вірші пройняті світлим юнацьким смутком од неподіленого романтичного кохання. Чи не найвиразніше його втілено в таких відомих віршах, як «Ну скажи — хіба не фантастично...», «Розвели нас дороги похмурі...», «Все було. Дорога закричала...» Згодом в інтимну лірику Симоненка додадуться й земніші мотиви: «Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної...», «Там, у степу, схрестилися дороги...»
Вдаються поетові й суто пейзажні замальовки: «Флегматично зима тротуаром поскрипує...», «Вже день здається сивим і безсилим...», «Степ», «Зимовий вечір».
Тематико-проблемний діапазон творчості поета розширюють також сатиричні й умористичні твори, виконані в традиційному для української гумористики ключі. Іронічно-саркастичний струмінь особливо посилюється в другій, посмертній збірці поезій «Земне тяжіння». На естетиці парадокса, наприклад, побудовано вірш «Люди часто живуть після смерті», афористична кінцівка якого звучить цілком серйозно:
Їй-право, не страшно вмерти,
А страшно мертвому жить.
У багатій поетичній палітрі Симоненка є барви, якими він творить сатиричні малюнки, висміюючи тупих бюрократів, байдужих чиновників, бездарних писак, усіх, хто стоїть на перешкоді новому.
У цьому ж ключі написані найдовершеніші речі Симоненка. До них належить і «Казка про Дурила». Це казка-притча, яка в алегоричній формі повістує про трагічну долю українського народу. Це болісно-в'їдлива сатира не тільки на сталінське беззаконня, а взагалі на будь-яку абсолютистську суспільну «гримасу», за якої припускається можливість побудувати царство гармонії на людській крові. Але питання, що постають з контекстів цих творів, довгий час унеможливлювали їхню публікацію. Проте у виданих одразу по їх написанні двох віршованих казках для дітей цензори не побачили «крамоли», хоч і «Цар Плаксій та Лоскотон», і «Подорож у країну Навпаки» теж можна розглядати як своєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію тієї ж теми.
Василь Симоненко виступав також із суто газетярською публіцистикою, фейлетонами, літературно-мистецькою критикою (рецензіями на кінофільми, театральні вистави, концерти, літературні твори), писав художню прозу. Як прозаїк він тільки починав, виявляючи неабиякий хист реаліста, здатність перевтілення й співпереживання. До збірки оповідань і новел «Вино з троянд» увійшли твори, очевидно, ще студентських часів, а також написані протягом чотирьох місяців 1962 р. Кілька образків, маленька повість, «пунктири кіносценарію» були опубліковані значно пізніше в журналах «Україна», «Соціалістична культура», «Молодь України».
У прозових творах Василя Симоненка багато автобіографічного, хоча прямих вказівок на це немає. В оповіданнях і новелах легко та з любов'ю виписана типова картина повоєнної дійсності («Однорукий лісник»), дотепні дружні шаржі («Неймовірне інтерв'ю», «Психологічний поєдинок»), психологічно точними є «кардіограми» дівочого серця («Білі привиди», «Наївне дівчисько», «Сірий пакет»). А от повість «Огуда», де виведено бридкий образ анонімника, народжувалася кількома підходами, через душевну муку.
Останній твір Василя Симоненка, відомий у різних варіантах (частина його публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що автор психологічно й фізично зазнав пильної «уваги» охоронців режиму. Незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків».Загалом проза Василя Симоненка, визнана фахівцями своєрідною та багатообіцяючою, заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу. Але найголовніше в поезії Василя Симоненка — розкриття історичної місії людини на землі, творення добра. «Любити все прекрасне і земне і говорити правду...» — так, роздумуючи про громадське покликання письменника, стверджував він сам. І справді, його чесне та щире слово несло людям художню правду про людину та світ, тому й тривожить душу, вчить любові до рідної землі й поваги до національної історії, а ще — людської гідності, порядності, відповідальності за все, що відбувається довкола.