Любити все прекрасне і земне і говорити правду... за творчістю Василя Симоненка
Василь Симоненко прожив на світі всього двадцять вісім років, але назавжди ввійшов до історії рідної літератури.
«Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів, Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою XX віку і любов'ю до української землі. Це порівняння неточне, бо звук моторів неодмінно гине, а звук поетового серця, хитаючи серцями мільйонів, відроджується в душі народу. Василь Симоненко коротким життям заробив чесне безсмертя, хоч про свою дочасну і позачасну славу він ніколи не думав», — писав Дмитро Павличко ще в 1965 році.
Двадцять вісім земних років Василя Симоненка — вибух творчого неспокою — вмістили багато й доброго, і злого. Злого — від заздрісно-лютих людей, які повільно вбивали його морально й навіть фізично, які намарне намагалися вбгати його розхристану й вільну, мов вітер, душу в прокрустове ложе рабського псевдомистецтва й рабської ідеології чи в декоровані дешевою позолотою рамки власного провінційного міщанства. Та водночас так безмежно багато любові, перелитої в слово, вмістили двадцять вісім земних його років.
Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 р. в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Батька він втратив ще дитиною, і його виховувала мати. Повоєнне дитинство Симоненка, як і всіх «дітей війни», було нерадісним. Закінчив сільську школу, у 1952— 1957 pp. навчався на факультеті журналістики Київського університету, під час навчання брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ). Потім працював у редакції обласних газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власним кореспондентом «Робітничої газети» Брав участь у роботі київського клубу творчої молоді: організовував літературні вечори, диспути, планував вступити до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, а головне — віднайшов масові поховання жертв сталінщини на Лук'янівському й Василівському цвинтарях.
Причина смерті Василя Симоненка довго замовчувалася. Лише після публікації в газеті «Літературна Україна» в 1992 р. спогадів колег-журналістів, які забирали поета з приміщення лінійного відділення міліції в місті Сміла, стало зрозумілим, як система розправилася з талантом: після жорстоких катувань Василя Симоненка було відпущено без жодних пояснень причин затримання. Через кілька місяців після цього він помер.
Посмертно Василеві Симоненкові присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка.
Про становлення поетів, як правило, пишуть: «Вірші складав ще на шкільній лаві, друкуватися почав у студентські роки». Цей стереотип абсолютно не підходить для Василя Симоненка. По-юнацьки щиро повіривши після XX з'їзду КПРС у торжество правди, свободи й демократії, він на повні груди вдихнув озон хрущовської «відлиги» й не ввійшов, а ввірвався в літературу. Уже перші його поезії засвідчили: в українській літературі з'явився самобутній і зрілий Майстер.
Центральною у творчості Василя Симоненка цілком справедливо вважається патріотична тема — любов до України, її безталанного народу, висловлена з недвозначною відвертістю, органічно поєднана з гуманістичною ідеєю самоцінності, неповторності людського «я». Відтак і основним літературним родом у поета виступає лірика (у вужчій жанрово-видовій модифікації — «громадянська»): «Ти знаєш, що ти — людина...», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україна», «Задивляюсь у твої зіниці...», «О земле з переораним чолом...», «Земле рідна! Мозок мій світліє...» Усі ці твори — ніби фрагменти однієї виболеної думи про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних і редакторських утручань. Робилося все, аби притлумити резонанс правдивого слова Симоненка, проте воно звучало — переписуване, читане на літературних вечорах, у студентських аудиторіях, у колах національно-свідомої інтелігенції.Василь Симоненко належав до поетів-шістдесятників, які за своєю суттю були новаторами, прагнули поставити українську літературу на рівень світової культури. «Шістдесятники» по-новому підходили до конструювання художніх образів, поетизуючи, зокрема, реалії, принесені науково-технічною революцією, досягнення в розвитку космонавтики, атомної енергії, різних галузей науки. Особливо яскраво ці нові якості мистецтва слова розкрились у творчості І. Драча, М. Вінграновського, Л. Костенко, Д. Павличка. Проте, придивившись до поезії Симоненка, цих атрибутів новаторства не побачимо. Немає в ній ні космічних масштабів, ні атомних пристрастей, ні ознак наукових досягнень, уплетених в основу художніх образів, ні якихось жанрових новацій, символів. Весь Симоненко — в руслі поетики, основи якої заклав Великий Кобзар, яку розвивали далі Леся Українка, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко. Він вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю й молодечим завзяттям.