Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка.

Тому що ти генерал... - і далі:

Так.. .Літа, літа, Маріє.

Еге. Прошуміли...Сорок років.

Пролетіли, так.

А я дивлюсь, не впізнає мене. босу... Це синок?

-Так. Менший... (до Аліка) Чому не привітаєшся?

-А чому я повинен.. .Я з нею незнайомий, - глухо відповідає Алік. Генерал ладен

мовчки розтерзати свого Аліка, не подаючи при цьому, як кажуть, ніякого виду.

Справжнім ляпасом тоталітарній системі стає епізод, коли той же тупоголовий Алік мітить в майбутньому на місце прокурора. Що ж, саме такі тисячами висилали невинних у Сибір, запаковували на все життя в концтабори, прирікали до розстрілу:

-А може, буду прокурором чи суддею.

Хто тобі сказав?

Мамка.

А чому ти будеш суддею? На якій підставі?

Там не треба математики.

-А що ж там треба?

-Злочинці.

-Які злочинці?

-Різні, яких я буду судити.

-Так. Судити збираєшся. А на якій підставі ти хочеш судити людей? На тій, що в тебе немає здібностей?"

"Поема про море", за яку Довженкові посмертно присудили Ленінську пре­мію, була завершена у 1956 році. І цьому ж році в журналі "Дніпро" опублікува­ли Довженкову автобіографічну кіноповість "Зачарована Десна". До видання "Зачарованої Десни" окремою книжкою Довженко не дожив. Правда, він вичитав верстку і в листі до Ю.Смолича від 7 жовтня 1956 року жалівся, що по сторінках твору добряче походили редактори. Ще б пак! Хіба могли вони пропустити, на­приклад, епізод, де страждання нищителя морквочки після прабабиних проклять порівняно зі стражданнями виключених з комуністичної партії та ще й зроблено таке зіставлення з добрячою дозою сарказму: "Та мені вже не до узвару. Треба спасатись, поки не пізно. Тоді я заліз у старий човен, що стояв у клуні, і почав думать, що б же його зробити такого, щоб поновитись у святих, щоб вернути святість, щоб спокутати свій первородний гріх? Ні один, мабуть, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити в світі?"

Вважають, що задум "Зачарованої Десни" в Довженка появився ще перед війною, але через трагічні для народу події прийшлося відкласти роботу над автобіографічним твором, хоч щось-таки й писалося навіть на фронті, приходило як візія, вставало маревом рідної Сіверщини, про що свідчить запис у "Щоденнику" від 5 квітня 1942 року: "А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око". Та роботу над твором про дитинство переривали інші справи, набагато важливіші. І аж у голодному 1947 році в листі до матері й сестри Довженко, вітаючи рідних з Великоднем, промовляється, що часто згадує своє дитинство й буде про нього писати. Ймовірно, що мріяв поставити й фільм за цим кіносценарієм, але ж добре знав, що треба височайшого дозволу зверху. Процитуємо останній лист до Ю.Смолича, особливо той уривок, який раніше вирізали, ставлячи три крапки: "Найгірше, найстрашніше в кіно - марнування часу, чекання поправок, заборон, постанов, планових тематичних змін, а то і просто зла як зла. Признаюся тобі: ніколи я так не страждав, не мучився морально, як зараз в отсі одинадцять післявоєнних літ".До кінця своїх днів О.Довженко залишався українцем. О.Гончар дуже точно визначив сутність й неперебутність Довженкового генія для України: ".. .Думаю­чи про людство, О.Довженко ніколи не втрачав відчуття рідного ґрунту під нога­ми, і ніколи не гас в його грудях вогонь любові до рідного народу, до рідної землі. Він належав до тих, про кого ми кажемо: народний художник чи, ще точніше - художник народу". Автор "Собору" високо ставив талант і життєвий подвиг ук­раїнського Гомера: "Довженко справді глибоко трагічна і глибоко суперечлива постать. Десь я назвав його "українським Мікеланджело" і цих слів не зрікаюся й зараз, маючи на увазі всебічну фантастичну обдарованість цієї людини".