Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка.

Після війни О.Довженко почав наполегливо рватися в Україну. Сталін же кате­горично не хотів про це і слухати, а українські урядовці в Києві пильно виконува­ли вказівку вождя, при цьому пришелепувато заявляючи кінорежисерові, що йому вже нема чого вертатися, бо в київське помешкання Довженка поселили іншу, достойнішу, людину. В листі до матері й сестри Поліни від 6 листопада 1946 року Довженко з відчаєм і осудом писав: «Недавно я довідався, що в мене забрали квартиру. Якомусь міністру не хватило квартири, так забрали мою. Бідний, бід­ний міністр, - подумав я, - ти мусиш жити на квартирі свого художника, сподіва­ючись на його смерть. Яка нудота! Отже, зараз я вже й не київський громадянин зовсім. Отак-то. Тісно міністрам в столиці!»

Криком Довженкової душі називають науковці останній лист кінорежисера, да­тований 10 жовтня 1956 року й адресований уряду України: «Вертатися хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, щоб я міг бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі...» Довженкові навіть не відповіли.

Довженка не пускали в Україну з багатьох причин. Та суть головної з них тонко вловив М.Шевченко: «...Відсутність Довженка на Україні багато кому розв'язала руки. Скажімо, якби був поруч Довженко, не так би пережив перше «вправление мозгов» Гончар. Думаю, що Олесь Терентійович взагалі збувся б трохи іншим. Адже брав би він на свої рамена проблеми нашої духовності «не з землі», а з Довженкових пліч, не надривався б, проходячи те, що Довженко вже пройшов, - дорогу, яку підготував він для поколінь. Якби був Довженко, певне, затишніше було б Рильському і Сосюрі... Думається, при Довженкові не так легко розсипали б та розбили шістдесятників».

До речі, перебування геніального кіномитця в Москві не можна оцінювати лише з негативної сторони, хоча ніде правди діти, що туга за Україною гнітила хворого Довженка й передчасно вбила його. У Москві Довженко знаходився у значно біль­шій безпеці для власного існування, ніж у Києві. Згадаймо, щоб збагнути закони тоталітарного ладу, популярне в мистецьких кулуарах радянське прислів'я про те, що коли за якийсь фішок творчим інтелігентам в Москві стрижуть нігті, то в Києві за не саме - руки по лікті, а також анекдот, в якому на запитання, де в Радянському Союзі можна жити більш-менш нормально й хоч трохи захищено, лунала відповідь: « У трьох містах: в Москві, в Москві і ще раз у Москві».

Є наукова версія, що несамовитий вождь не наказав прибрати зі світу цього О.Довженка лише тому, що сподівався заставити кінорежисера розродитися гені­альним кіносценарієм про Сталіна. В оповіданні «Двоє вночі» О.Гончар заставляє читачів навіть повірити в дружбу між Сталіним і Довженком. І перше, і друге містять у собі зерно істини. Але найближче до правди підходить Є.Сверстюк, коли пише: «Він був нехитрий і його було здалеку видно. І був невимовно упертий у своїй любові. Йому ніколи не вірили секретні служби, а отже, і влада. Він тримав­ся на високому покровительстві. Але взявся грати роль у спектаклі соцреалізму і дотримувався правди. У Москві рівень свободи був незрівнянно вищий, ніж у приреченій на духовну та культурну смерть Україні, отже, гра була легшою. Москва була місцем заслання, але й порятунку».Як тільки у 1945 році була закінчена «Повість полум'яних літ», у 1946 митець розпочав роботу над «Мічуріним»(«Життя в цвіту»). У 1952 році Довженко виїжджає на береги Дніпра, щоб за вказівкою Сталіна стати літописцем будівництва Каховського гідровузла. Шість записних книжок (1952-1956), в яких етюди, зарисовки, портрети майбутніх героїв, дають можливість написати пафосний твір. Але чи завжди шістдесятирічний Довженко в душі сповідує те, про що пише, прославляючи? В тім-то й річ, що ні. Якщо порівняти славословіє штучному морю в "Поемі..." і страшні уривки "Щоденника", то можна собі уявити, на яке роздвоєння приходилося йти Довженкові, як розривати живцем свою душу, щоб віддати кесарю кесареві, а Богові Боже. Та навіть у тексті "Поеми про море" не так усе райдужно, оптимістично й світло, як вимагалося партією від Довженка. Ось критика убогості новозбудованого села для людей, яких зігнали з рідних місць, щоб назавжди затопити благословенні українські чорноземи й у майбутньому перетворити квітучу землю в затхлі смердючі котловани із зеленою водою: "Хто розпорядився будувати хати в ряд по шнуру? Хати, струнко! Равнєніє на бюрократа!" А ось пророче передбачення деградації молодшого покоління, яке виросло в достатку в місті й уже не розуміє поваги молодшого в сім'ї до старшого за віком, а не за чином або званням: ...Генерал армії Федорченко і Алік ідуть степом. У Аліка невиразне нудьгуюче обличчя розбещеного неука. Іде він не поруч, відстав кроків на шість.

Папка, і що тобі за охота йти пішки! Давно б прибули на машині.

-Дід написав: прийди додому пішки.

Тобі не може дід наказувати.

Чому не може?