Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка.
У 1940 році Довженко став художнім керівником новоствореної Київської кіностудії. Здавалось би, перед митцем розкриваються нові творчі обрії. А приходилося все частіше й частіше писати й знімати на замовлення. В липні цього року на екрани країни виходить російськомовний звуковий художньо-документальний фільм "Визволення український і білоруських земель від гніту польських панів". Що б там не говорили зараз, але об'єднання Східної і Західної України в 1939 році дійсно було великою подією для нашого народу. Інша річ, що тоталітарна система з усією звірячою силою взялася саме за галичан і буковинців, в Сибір саме звідси потяглися ешелони нових "розкуркулених", нових "ворогів народу", через що жителі Західної України дуже швидко зневірилися в доцільності возз'єднання, у щирості українців-східняків. О.Довженко в 1939 році відвідав Чернівці і Львів. Його вразив європейський рівень культури в цих містах. У "Щоденнику" він пізніше прямо скаже, що радянська влада перевзує Західну Україну з модельних черевичків у кирзаки й перевдягне з шикарного одягу в незграбну куфайку. В документальному ж фільмі йшлося тільки про сльози щастя, обійми галичан чи буковинців з наддніпрянцями та про споконвічну мрію української нації жити соборно, але ж і фільм знімався за гарячими слідами приходу радянського ладу в Західну Україну, а не тоді, коли радість возз'єднання затьмарили нічні арешти, скоропостижні виселення, протиставлення у своєрідному Ноєвому ковчерзі "чистих" вірнопідданих східняків "нечистим", вороже налаштованим аж до збройного опору системі західнякам.
Про це теж у Довженка буде сказано, але теж пізніше: "У тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому році возз'єдналася Україна, Східна і Західна. Шість довгих століть колихали роз'єднані у катастрофі половини у бурях, у крові, у поті. Шість століть різні чужинці точили з половин соки і кров, учили по-різному молитися, думати... Половинні сестри забували одна одну, не пізнавали часом, гнобили несвідомо чи мимоволі. Нарешті розідралося небо, попадали, зникли вороги, сестри знайшли одна одну, збіглися близнята, крикнули од радості, заплакали, обнялися... Щасливий був той, хто це бачив, хто плакав тут од радості, у кого палало серце. Обнялися. Зітхнули, притиснулись одна до одної й... не зійшлися. Розімкнулись обійми, радість поступилася місцем ненависті, непевність - сумніву, сумнів змінився здивуванням, здивування - розчаруванням, а потім гнівом і обуренням. Хтось сказав - сказано було, що треба ув'язнювати, гнобити, стріляти у спину, висилати, зневажати, плювати в душу, ганьбити, не прощати, нічого не простити!!! Нас, кажуть, більше за добру європейську державу. Ми є і нас нема. Де ми?" Були у Довженка й такі задуми: "Написати новелу чи оповідання про трагедію Західної України останніх часів. Наше визволення, радість, і пафос, і розчарування, і біль, і неоднаковість цілей" та "Написав би я роман про визволення Західної України, про возз'днання... і про все, що з цього вийшло, що говорили і говорять, кому влетіло. І як народ український фактично був тут ні при чім".
Мрією О.Довженка було українське національне кіно. Ось чому напередодні Другої світової війни він з особливим натхненням писав сценарій до фільму за повістю М.Гоголя "Тарас Бульба". Початок зйомок цієї картини в степу Асканії-Нової було призначено на 23 червня 1941 року. А 22 почалася війна... Вранці Довженко зійшов у хол готелю, збираючись здати ключі й вирушити в Акерман, й почув приголомшуючу звістку: гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Вирішив негайно покидати все й квапитися в найкоротший термін повернутися в Київ.Та давайте причастимося до цієї так і не втіленої в художнє життя картини (на жаль, сценарій під час війни загубився й залишилися від нього тільки маленькі епізоди в "Щоденнику" О.Довженка та спогади А.Малишка - О.С.) бодай епізодично, щоб хоч контурно збагнути задум і відчути національний колорит ненародженого фільму. Один з фрагментів свого "Тараса Бульби'" О.Довженко уявляв таким: "...У Гоголя є картина кривавої січі наших козаків з поляками... її на кіноекрані я показав би так. Сидить на небі між хмарами Бог у вишиваній українській сорочці. Дивиться вниз, хитає головою та й каже про себе: "Господи праведний, і що воно там робиться, на тій грішній землі?.." Аж бачить, лине знизу пробита списом ще одна козацька душа і постає перед ним.
Це ти, Кукубенко? - запитує Бог.
Я, Господи, - відповідає той.
Не зрадив свого товариства?
Ні, Господи...
Беріг свою совість, бачу... ,
Воістину...
Ну, тоді сідай, Кукубенку, одесную тебе, будеш святим!..