Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка.

Велику роль у житті О.Довженка відіграв той самий учитель, який спочатку назвав його "не развітим". Леонтій Созонович Опанасенко переконав батька здіб­ного школяра, що той мусить, закінчивши Сосницьке міське чотирикласне двокомплектне училище, яке через високі вимоги до учнів і належні знання, які воно давало випускникам, в народі називали Сосницькою академією, вчитися далі й обов'язково здобути вищу освіту. В цей час юний Олександр вперше в житті закохується. Однокурсник Довженка Яків Назаренко, розповідаючи про це довженкознавцю Сергію Плачинді, підкреслював, що майбутній митець тоді був "найсміливіший хлопець у Сосниці. І найвродливіший". А Надійка Чаусовська, дочка багатого купця, - перша красуня місцевої гімназії: висока, струнка, з личком мармурової білизни, з великими очима під чорним стрімким розкриллям брів. Любов виявилася взаємною, але недовгою: "Усі розуміли, що вони ніколи не зійдуться, не одружаться - донька багатія і син бідного діхтяря, і всі, здається, усвідомлювали, що ніколи більше не побачать такої гарної благородної пари. А вони, мабуть, не замислювалися над тим, про що думала Сосниця, вони кохали одне одного і, взявшись за руки, літали по кризі, як вітер".

Леонтій Созонович Опанасенко не лише подав Сашкові ідею про вступ до вищого навчального закладу, але й порекомендував поступати саме до Глухівського вчительського інституту, бо не був єдиний на всю південно-східну Україну вищий навчальний заклад, куди дозволялося поступати й дітям хліборобів і де студенти отримували стипендію в розмірі ста двадцяти карбованців на рік, чого їм вистачало на сяке-таке прожиття.

Сам шістнадцятирічний Довженко мав надто багато планів на майбутнє, щоб їм усім збутися: "Мої мрії... літали десь у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, учителювання", - та прийшлося вибирати те, що гарантувало хліб насущний у майбутньому й можливість бодай протриматися за стипендію у студентські роки. Конкурс був неймовірно високий: на тридцять місць подали аж триста заяв, але Довженко витримав усі випробування і його зарахували студентом, хоча в стипендії відмовили, й батько продав десятину землі ("Відкраяв від серця", - як пізніше дуже точно сказав про це митець), щоб син не покинув навчання. У червні 1914 року інститут було закінчено. Олександр планував протягом навчального року вчителювати, а влітку малювати досхочу, бо вже давно відчував талант художника.

Свою вчительську кар'єру Довженко розпочав у Житомирі в Другому вище-початковому училищі, де викладав майже всі шкільні предмети, бо вчителів було мало: почалася Перша світова війна, а з нею і мобілізація чоловіків призовного віку. Олександра Петровича медична комісія визнала не здатним до військової служби через ваду серця. Від своїх учнів О.Довженко був не набагато старшим, але корис­тувався незаперечним авторитетом, а вчителі-колеги поважали Довженка за глибокі знання, педагогічні здібності й надзвичайну людяність і толерантність у поводженні.

Саме в Житомирі Олександр Довженко познайомився з вродливою вчитель­кою Варварою Семенівною Криловою. їх зблизила підготовка до вечора, присвя­ченого Шевченкові. Молодий вчитель вирішив ісценізувати уривки з "Назара Стодолі", "Гайдамаків" та "Катерини". Варвара ж не тільки дала кілька слушних порад, а й сама так заспівала пісню на слова Шевченка, що Довженко не втримався від зворушливої похвали: "Ох, Варенько-Варю, тобі б учитись у консерваторії!" їхнє кохання спалахнуло з такою силою, що вони вже не уявляли собі одне без одного й вирішили побратися.А тим часом наблизилися хвилюючі події повстань і боротьби. Довженко над­звичайно перейнявся духом часу й почав рватися у Київ. Йому хотілося вчитися в Київському університеті, брати активну участь у політичному житті. Подружжя вирішило, що Варвара працюватиме за фахом у Житомирі, а Олександр поїде в Київ. Але влітку 1917 року Довженко переніс тяжку операцію й деякий час мусив оклигувати в батьків. Він послав документи в Київський університет, та на іспити так і не прибув через хворобу. Проте вже у вересні Олександр Петрович влашту­вався учителем у Київському сьомому вище початковому училищі й став вільним слухачем комерційного інституту. Але саме в цей час в Києві відкрили Академію мистецтв, і Довженко вступив до цього давно вимріяного закладу, який, як не дивно й не парадоксально, невідомо з яких причин покинув.

Подружжя проживало нарізно, але між Варварою і Олександром не гасло кохан­ня, в листах вони виливали одне одному душу, звірялися з найкращими почуттями. У роки громадянської війни денікінці закрили всі навчальні заклади Києва. Студен­ти влаштували демонстрацію протесту, і цю демонстрацію було жорстоко розстріляно. О.Довженко, який очолював студентське виборне самоуправління, був цим варварським актом надзвичайно вражений. На жаль, і в сімейному житті назріли негаразди. В останньому листі Варвара написала: "Я тебе люблю, але дружиною твоєю бути не можу. Не лай мене і не плач за мною". Несподівано приїхавши додому, Олександр застав Варвару в обіймах іншого. Білогвардійський офіцер зумів пере­конати Довженкову дружину в своєму безмірному коханні й умовити виїжджати з ним за кордон. Спочатку вони опинилися в Празі, а потім у Німеччині, де Крилова захворіла на туберкульоз кісток і джигун-облесник покинув тяжкохвору жінку в підвальному сирому помешканні на вірну смерть. Довженко, який в цей час перебу­вав у Берліні, випадково довідався про Варю, простив їй усе, забрав до себе й офіційно оформив шлюб. Великодушність і щира турбота коханого поставила вми­раючу жінку на ноги. Та до кінця своїх днів Крилова пам'ятала, якого удару завдала Довженкові своєю зрадою і втечею з білогвардійцем, а тому, коли прийшлося й самій випити чашу зради, вчинила благородно. Відчувши, що Довженко вже не любить її, одного разу вона запитала прямо: