Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка.

- Сашко, ти закохався?

-Так.

Що пережила Варвара Семенівна в ту мить - знає тільки вона одна. Але не піддалася розпуці, ні словом не дорікнула, хоч як важко їй це давалося. Після болісних роздумів вирішила: "Не буду йому заважати".

Одного разу він прийшов додому, але дружини не застав. На столі у кришталевій вазі побачив троянди, небесно-білі. "Мої... улюблені". Та не безмежна радість огор­нула його, а надривний розпач полоснув серце: "Невже в лікарню... Ні, ні! Щось, напевно, гірше..." Під вазою помітив складений учетверо аркуш паперу. Миттю розгорнув. Прикипів очима: "Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше - те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому - стомлений, вкрай висна­жений, - маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жіноча милиця. О, ні! Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе свідомо. Не хочу, щоб недуга моя травмувала твою душу. Адже ти не зможеш творити, працювати по-справжньому. Я житиму до останнього подиху з тобою в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго і вічного. Ти закохався, Сашко... Повір: од щирого, хоч і зболеного серця, відкидаю в ім'я тебе ревнощі й біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем Прощай! Хай іде до тебе добро й щастя з Землі, з Неба, з Води!

Твоя навіки - Варвара Довженко".

Хоча вони й розійшлися, та пізніше ще й час від часу листувалися й навіть зустрічалися. Варті уваги слова ще з одного листа Варвари Семенівни до Довженка: "Сашо, пам'ятаєш, колись давно-давно я сказала тобі: якщо ти покохаєш іншу жінку, я ніколи не стану на твоєму шляху: побажавши щастя - піду назавжди... Ти одним рухом розбив мені щастя... Неспокійне, велике, талановите серце, що з тобою стало?.."

Про смерть Довженка Варвара довідалася з радіоновин у школі, де працюва­ла. Вбита горем, вона покинула урок, з розпачу побігла до лісу, цілий день там блукала, сплітаючи вінок із соснових гілок. Подруги знайшли її пізно ввечері з переламаною рукою, знайшли майже непритомною. Єдиними словами, які шепоті­ла жінка, були: "Сашко, Сашко!" З цього дня вона помітно осунулася, постаріла відразу на добрий десяток років, але ще взялася писати спогади про Довженка, які знищила його друга дружина Юлія Солнцева. Деякі довженкознавці схильні вважати сина Варвари Крилової рідною дитиною Довженка. Варвара недовго пережила свого коханого - померла у 1959 році.Багато чого в житті О.Довженка можна пояснити виключно тим, що за характе­ром це був романтик й завжди знаходився між небом уявного й землею реального, так і не вибравши остаточно одну стихію з цих двох.

У біографії митця досі не заповнено всіх білих плям. Тільки недавно стало відомо, що в 1918 році Довженко якийсь час викладав у школі старшин армії Петлюри в Житомирі при штабі 44-ї Української стрілецької дивізії. А Олесь Гончар у спогадах свідчив, що в роки громадянської війни в чині петлюрівського сотника О.Довженко брав участь у штурмі "Арсеналу". Звичайно, в радянські часи за таке минуле по голівці не гладили, тож автор "Собору" справедливо підкреслював: "Якщо це правда, можна уявити, який дамоклів меч Довженко почував над собою в усі подальші роки". Завдяки таким відкриттям нового в біографії геніального кіномитця стають краще зрозумілі певні акценти навіть його пробільшовицьких творів. Наприклад, у фільмі "Арсенал", який вийшов на екран у 1929 році явна не тільки поетизація революції, а й спроба викрити всю ницість російського шовінізму. Як і Сосюра, Олександр Довженко пережив розстріл. Коли петлюрівці відступили, митець був заарештований більшовиками і присуджений до найвищої міри покарання. Але представник партії боротьбистів виступив проти такої кари й врятував Довженка від загибелі. Як і Сосюрі, Довженкові прийшлося примкнути до червоних. Він навіть одержав місце в губнаросвіті. Варвара Олексієвна Губенко-Маслюченко, дружина Остапа Вишні, розповіла про свою першу зустріч з Довженком в 1920 році. Двадцятишестилітній комісар освіти й культури з'явився на зустріч з київською інтелігенцією... босий. Коли повернулися петлюрівці, Довженко знову почав викладати історію та естетику в школі українських старшин, а потім навіть вступив до загону отамана Чалого, де воював недовго, бо у квітні 1919 року на Житомир наступив Щорс і петлюрівці знову залишили місто, а школа старшин евакуювалася до Луцька, а далі й за кордон. Довженко зі своїм найкращим другом Грищенком повернуся до Житомира й влився у партію боротьбістів, більше не через політичні переконання, а тому, що в неї входили такі талановиті люди, як Блакитний і Шумський. Та у 1920 році боротьбистам було оголошено ультиматум від власне більшовиків і перші, щоб не загинути, влилися у КП(б)У. Але в радянські часи нікому не прощали патріотичного минулого. "Компетентні органи" твердо пам'ятали: Довженко - вчорашній петлюрівець і есер, активний співробітник Центральної Ради, який навіть у "Автобіографії" не маскує своїх переконань, а мимохідь зауважує: "Український сепаратистський рух здавався мені тоді найреволюційнішим, найлівішим". Так, Довженко став комуністом, але його ставлення до цієї партії, червоної книжечки-квитка, а надалі й до Сталіна залишалося досить оригінальним. Подамо лише кілька цікавих фактів. У 1923 році в Берліні Довженко чи загубив, чи зумисно знищив свій партквиток, але в партії більше не поновлявся. Гончару ж в пориві відвертості якось сказав: "Ми з вами, Олесю, належимо до однієї, найвищої партії - Партії Художників". І перше, і друге, й третє було неабияким доказом сміливості й внутрішньої незалежності генія. Пізніше, уже в сорокових, О.Довженко здав у комісійний магазин подарунок самого Сталіна - патефон. Цю річ кіномитцеві 22 травня 1935 року було урочисто вручено, а на пластинці вигравіювано: "А.П.Довженко от Сталіна". Інший митець таку річ показував би кожному гостеві, а невгамовний романтик вирішив її спекатися, оскільки Сталін виявився непорядною і нечесною в ставленні до кінорежисера і його найкращих творів людиною. Вірні ленінці-сталінці забили тривогу, продаж патефона переріс у скандальну справу, через що Довженко мусив вислухати публічний громадський осуд від колег і витримати затяжні непорозуміння з Юлією Солнцевою. Добре, що обійшлося й так, бо за зневагу до вождевого подарунка могли й розстріляти.У липні 1921 року Довженка за наказом Наркомату закордонних справ УРСР було зараховано співробітником і скеровано на посаду завідуючого загальним відділом Повноважного представництва УРСР у Польщі, а на початку 1922 року Довженка перевели на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва УРСР в Німеччині. Тут Довженко добивається дозволу вчитися в приватному училищі професора Е.Геккеля, який належав до художників-експресіоністів, й сумлінно займається малярством протягом року. Довженко знайомиться з українськими студентами, які вчаться у Берлінській Академії мистецтв, робить ряд цікавих ескізів. Та найголовніше - знаходить Варвару. Щоб забрати кохану в Україну, він у 1923 році вдруге оформляє з нею шлюб, оскільки перший у 1917 був лише церковним і документів про нього в Німеччині подружжя не могло дістати. Та наступного року митець повернувся в Україну, з насолодою прожив деякий час у батьків, а тоді зібрався у Харків - столицю Радянської України. Тут Довженко деякий час працює карикатуристом у газеті "Вісті", де свої дотепні шаржі підписує псевдонімом Сашко, опиняється в епіцентрі літературно-мистецького виру, бере участь у заснуванні літгурту "ВАПЛІТЕ", знайомиться з багатьма талановитими митцями. Майбутньому геніальному кінорежисерові був близький за духом Ю.Яновський, а ось Микола Хвильовий викликав антипатію. З Лесем Курбасом Довженко "перебував у творчому змаганні національних геніїв". Та у "Автобіографії" митця знаходимо близький відповідник саме до фрази М.Хвильового зі статті "Україна чи Малоросія" "Геть від Москви!" - Довженко прямо пише: "Україна в українців, Росія в росіян". Олександр Петрович має нагоду переконатися у стрімкому рості українського театру, до якого сам небайдужий, а тому відвідує мало не кожну виставу, але особливо його цікавить кіно. Молода українська творча інтелігенція й до Довженка пробувала вивести українське кіномистецтво на європейський рівень. Сценарії до фільмів писали П.Панч, М.Бажан, Ю.Яновський, та більшість режисерів не могли зруйнувати ще дореволюційні стереотипії й працювали в рамках застарілих традицій. У червні 1926 року О.Довженко вирішує їхати в Одесу. Спогади самого кінорежисера свідчать, що вибір визрів спонтанно в перетвореній у художню майстерню квартирі: "...Я просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятидвохрічного життя, вранці пішов з дому і більше не повертався. Я поїхав в Одесу і влаштувався на роботу на кінофабриці як режисер". Втім, з цим твердженням можна й посперечатися, бо приїхав Олександр Петрович у славнозвісний морський порт не будь-коли, а саме тоді, коли довідався, що прийнято його сценарій фільму для дітей "Вася-реформатор". Аж після виходу цієї стрічки Довженкові доручили написати новий сценарій і зняти за ним фільм. Початкуючий кінорежисер за три дні створив сценарій, а за вісім зняв комедію "Перукар Жан Ковбасюк". Отже, в Одесі Довженка особливо не сковували умовами. Але й тут новатора не чекали райські умови вже розробленого нового методу: ".. .Вчитися було ніколи і, мабуть, в Одесі й ні в кого". Та мусимо взяти до уваги, що генії і не потребують талановитих попередників, найчастіше вони спалахують саме на сірому фоні запустіння і стагнації. До того ж Довженко в поняття слова "кіно" вкладав зовсім інший зміст, ніж його сучасники, що, мабуть, найкраще зрозумів П.Тичина, відгукуючись на цю діяльність досить цікавою і глибинною фразою: "Довженко обрав собі таке мистецтво, яке найшвидше доходить до народу, яке розкриває перед нами не тільки те, що діється у нас тут, на землі а й те, що діятиметься завтра, понад землею, в космосі". Не треба сприймати слова буквально. Довженко у своїх фільмах заговорив про космос людської душі. Більше того, світове кіно у двадцяті-тридцяті роки мало значні набутки, українське - тинялося на задвірках, і саме Довженкові судилося вивести вітчизняну кінематографію зі стану периферійної, відсталої на чи не найперше місце на планеті в цій галузі, а найкращих режисерів світу заставити мислити афористично, глибинно, мудро, як мислив сам.У червні 1927 року митець розпочав роботу над фільмом за чужим сценарієм "Звенигора", але так перейнявся ним, що в процесі зйомок повністю перередагував сценарій. Відгуки критиків на цей фільм були дуже схвальними, хоч Юлія Солнцева й залишила спогад про те, як особисто відстоювала фільм від недоброзичливців, а одному критикові прямо заявила: "Якщо ви не розумієте того, що бачили, ми не можемо бути друзями, бо мистецтво цієї людини захоплює... Людина, яка поставила такий фільм, геніальна". З артисткою Юлією Солнцевою митець зустрівся на початку 1928 року. "Я познайомилася з Довженком в Одесі, - згадувала його друга дружина. - У цей час я брала участь у фільмі Рошаля "Дві жінки". В одній із кімнат я роздивлялася пробні фото. Раптом хтось підійшов і зупинився за моєю спиною. Потім цей чоловік взяв з моїх рук фотографії і заявив категоричним тоном: "Ця гарна, ця -теж, а ця нікуди не годиться, порвіть її. Я обернулася - стояв Довженко". Тоді він розпочинав роботу над "Арсеналом", а через рік взявся за свою геніальну "Землю". Хроніка творчого розвою таланту О.Довженка в Одесі вражаюче переповнена цікавими фільмами: "Вася-інформатор" (1926), "Ягідка кохання" (1926), "Сумка дипкур'єра" (1927), "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930). Згодом митець знімає фільми "Іван" (1932), "Аероград"( про Далекий Схід - 1934), а також "Щорс" (1937). Кожна нова картина викликає в мистецтві справжню бурю, появляються сотні відгуків. Кіномитець знав злети офіційного визнання і критичний тиск, цькування та переслідування. Особливо дісталося за фільми "Звенигора", "Арсенал", "Земля", "Іван". За останній Довженка взагалі мало не розстріляли: на ордері про арешт і про вирок вже були навіть підписи секретарів ЦК КП(б)У Постишева й Косіора. Зате до небес підносили значно слабші твори: довоєнний "Аероград", повоєнний "Мічурін" ("Життя в цвіту"). А за досить посередній фільм "Щорс", написаний і знятий на особисте замовлення Сталіна з проханням показати "українського Чапаєва" О.Довженко отримав найбільшу мистецьку нагороду - Сталінську премію першого ступеня. Втім, навіть найслабші картини генія мають бодай епізодичний відпечаток великого таланту. Людмила Тарнашинська підкреслює специфіку авторської позиції у кожному фільмі українського Мікеланджело: "Митець з печаттю генія, Довженко вірив, що мистецтво може оновити світ. Звідси - його безнастанні творчі пошуки, неординарність мислення, глибока символічність кращих творів і фільмів, у яких він утверджував загальнолюдське через національне". Звернемося до символічності того ж таки "Щорса". Роман Корогодський акцентує на одному надзвичайно вдалому й актуальному навіть для нашого часу епізоді: "Вулицею Чернігова урочисто йдуть синьожупанні оркестранти і грають марш "Гей, там на горі Січ іде"... Нараз перед ними виникає шорсівець і, замахнувшись гранатою, вигукує: "Лягай!" Оркестр кидається на бруківку. Лунає нова команда: "Вставай!" Оркестр встав. "Кругом! "Інтернаціонал", сучі сини! Вперед!" І що? Оркестр повернув у протилежний бік, заграв, пішов... Вперед? Назад? На ці запитання відповіло саме життя. У кожному його фільмі існує подібна дуалістична ситуація. Чи це світоглядний авторський гамлетизм? Як на мене, саме трагічна історія України покликала до життя поетику глибокого розламу між почуттям обов'язку більшовицького сектантства й романтичним ідеалом юності. Суперечність не мала ні діалектичного, ані якогось іншого розв'язання, бо між почуттям честі громадянина, сумлінням митця і чорною безоднею реального існування постало брутальне насильство: оркестр віддалявся, миттєво забувши "Гей, малиновий стяг несе"... А йшли, охрещені сучими, сини втраченої, здавалось, навіки України. Господи, прости нас, ми всі були подібними у своїй ницій, рабській довготерплячості й покорі - йшли більш як сім десятків років..." Про Довженка заговорили в цілому світі. Його фільм "Земля" отримав особливе визнання: у 1958 році у Брюсселі цю картину було визнано найкращою в світі. Чарлі Чаплін навіть прислав телеграму: "То ж велике щастя для нас, що Україна має такого славного сина й воістину великого художника. Нехай же вам, дорогий Олександре Петровичу, щасливо живеться й можеться предовгії літа!" Безперечно, що Сталін до кінця своїх днів мріяв, що Довженко напише й зніме фільм про нього, вождя, батька всіх народів, генералісімуса, переможця у Другій світовій, а тому й не дозволив розстріляти, вичікував й тільки пробував приручити: і подарунки надсилав, і дві Сталінські премії вручив, і на додачу ще й Ленінську, і в закордонні відрядження відпускав: до Праги, в Берлін, в Париж, у Лондон (1930), - і виступ на Першому з'їзді радянських письменників (1934) не заборонив, і в 1939 році присвоїв Довженкові звання діяча мистецтв УРСР. Не приручив. Не вийшло. Довженко не приручався ні пряником, ні батогом. Як і Великий Кобзар, карався, мучився, але не каявся. Не вмів їсти хліб з рук ката. В архівах КДБ й досі знаходимо чимало компромату на Довженка. Поплатитися головою в ті часи можна було, наприклад, за таку крамольну фразу: "Я надіюся, скоріше впевнений, що комунізм себе виживе і що скоро його не буде, так як життя показало усю його шкідливість. Про це мені говорив один мій знайомий великий партієць-єврей". І в той же час не можемо випускати з уваги, що Довженко мусив маневрувати, щоб хоч в основному зберегти свій Геніальний талант для України, хоч наполовину втілити в життя задумане. О.Гончар слушно зауважував: "Ясно, що зреалізував себе Довженко далеко не повністю. І не так, як хотів би... Все життя він змушений був відкуповуватись від режиму. За Геніальну "Звенигору" мав платити антиукраїнським "Арсеналом", за мудру "Землю" - силуваним "Щорсом", за бунт "України в огні" казенним "Мічуріним"... Справді, яка трагедія художника!" І в таких пекельних умовах кінорежисер ще й залишався високим естетом, дбав про красу. Посаджені власноручно Довженком яблуневі сади біля Одеської та Київської кіностудій, біля студії "Мосфільм" якнайкраще свідчать про хліборобську працьовиту душу селянської дитини й велике, добре, натхненне, гармонійне серце громадянина Всесвіту. Взагалі, в мистецтві Довженко теж був рафінованим естетом, чого й не приховував, адже часто цитував Анатоля Франса: "Якби мені запропонували вибирати між правдою і красою, то я вибрав би красу, тому що вона ближча до істини..." Пафосність, урочистість, романтичність усіх Довженкових творів глибинним корінням проростають саме з цього постулату домінування художньої краси над життєвою сірою обивательською куцою правдою.Не можна забувати, що в Довженка був талант художника, який носій теж пробу­вав зреалізувати. На нараді художників у 1940 році у своїй доповіді "Треба любити того, кого зображуємо" Довженко назвав Київський художній інститут основним центром образотворчого мистецтва в Україні, а тому поставив перед цим закладом високі вимоги: "Дивився я в минулому році картини випускників Київського ху­дожнього інституту. Вони на мене справили враження талановитих людей, але я сказав професору, що я б усіх цих учнів не випустив. Я б усіх їх залишив ще на один рік. Знаєте, для чого? Для того, щоб вони вивчили композицію картини і філософію картини; одна і друга проблеми, очевидно, дуже слабо були поставлені, й через те багато старого у прийомах, багато непродуманого". Довженко застерігав молодих художників від бездумного фотографування життя пензлем і фарбами. Він хотів, щоб у кожній картині була глибока думка, підтекст, краса.