Київо-Могелянська Академія

Як писав І. Крип'якевич, «все цінне, за що велася бо­ротьба, мало назву «вольностей». Це поняття з'явилося в XVI ст., коли різним гуртам та класам доводилося оборо­няти свої давні права. За свої вольності заступалися україн­ські пани на люблінському соймі, так само бояри оборо­няли свої землі, селяни — волю, міщани домагалися рівно­правності в місті, інтелігенція протестувала проти націо­нальних обмежень, врешті Запорізьке Військо об'єднало всіх до боротьби за державну самостійність. Оборона воль­ностей була головною справою, якою жила тогочасна Ук­раїна».

Поряд із боротьбою за вольності відбувається й інший процес — тяжіння досить широких верств українського сус­пільства до гуманістичних цінностей. Глибокий інтерес до людини виявляється уже в першій половині XVII ст.: від­криваються школи, видаються дешеві та доступні книги, підручники, поезія оспівує людину праці, її земні турботи, душевні переживання, любов до природи; мистецтво та ар­хітектура прославляють розум, любов, талант. Істотно пере­глядаються моральні норми, які регулюють поведінку людей.В цих умовах самостійною галуззю філософського знан­ня стає етика, в якій знайшла відбиток криза феодального життя суспільства і становлення нових капіталістичних від­носин. Гуманістичні ідеї розкріпачення людини, утверджен­ня її гідності, її сила, активність, самостійність стають цент­ральними проблемами в курсах етики викладачів академії. Вони доходять висновку про те, що людина велична своїм розумом, ділами, чеснотами.

Професори академії трактують людину як абстрактну істоту, не торкаючись її соціальної суті, однак деякі викладачі вже роблять перші кроки від абстрактного до конкретного розуміння людини. «Людина абстрактна» уже не розуміється ними лише як або аристократ, або раб, або черв — навіть перед лицем Бога вона сповнена гідності й відома своєї значимості у Всесвіті.

Зберігаючи видимість вірності християнській доктрині, нове етичне вчення професорів академії заперечує аскетизм, споглядальність, пасивність, рабську покірність долі. У ньому чітко звучить нове розуміння свободи, волі, ролі розуму, гармонійної єдності духовного і тілесного. Інтерес до земних цінностей не в останню чергу пробуджений національно-визвольною боротьбою українського народу. З метою протистояння духовному поневоленню прогресивні діячі України спрямовували свої погляди до власної культурно-національної традиції, яка від часів Київської Русі була найтісніше пов'язана з культурою греко-візантійського світу. В етиці громадянського гуманізму центральною була ідея загального блага, що стала критерієм всіх моральних оцінок. Ця етика закликає особу утверджуватися через її діяльність, активне ставлення до світу. Ідея утвердження людини через її діяльність, активне ставлення до дійсності виразно звучить у творі І. Гізеля «Мир з богом чоловіку». Смисл життя він вбачає не у втечі від світу в ім'я споглядання й осягнення божественної благодаті, а в боротьбі з усілякими вадами, злочинами. У лекційному курсі рито­рики Й Кононовича-Горбацького звучить ідея про те що на землі, крім людини, немає нічого великого і «нічого великого в людині, крім розуму».

Професори академії послідовно плекають в етичних курсах ідею громадянського патріотизму, вчать любити свій народ, землю і пишатися ними. В академії велика увага приділялася мові, її походженню, мовній культурі. У Ф. Прокоповича є твори, написані українською мовою. Випускник академії, проповідник А. Радивиловський писав, що батьківщина повинна бути милою для кожного, «бо она вас уродила, она вас виховала, она вас всеми добрами збагатила». Той же А. Радивиловський вважає, що всіляких прославлянь та величань гідна та людина, котра все життя дотримується своєї віри, готова її боронити. Не забувай­мо, що віра в ті часи була символом вітчизни.

«Спільне добро» — одна з головних категорій етики гро­мадянського гуманізму. «Спільне добро» розглядається в етичних настановах того часу як принцип, якому повинні підкорятися всі правителі. Причиною суспільного зла, моральних вад вважаються невігластво, неуцтво, лінощі церковників, котрі зловживають соїм становищем, беруть хабарі, надмірно наживаються, не поступаються в розкоші державним правителям. Загострення уваги до людини як суб'єкта морального життя викликало появу великої кількості перекладної морально-етичної літератури, з якої видно, що викладачі етики вже мали чітке уявлення про категорії добра і зла, про їх зв'язок з людиною, її розумом і діяльністю.

Однією з найважливіших гуманістичних ідей морально-дидактичної літератури того часу є свобода волі, або «само­владдя» людини. Найвиразніше ця ідея звучить у Л. Зизанія: «Самовластием человек обращается к добродетелям, яко ж і злобам». Звідси випливає, що людина — творець своєї долі, свого життєвого шляху. Отже, люди можуть самі, 6ез втручання Христа, церкви бути доброчесними. Людське життя повинно зводитися до життя, узгодженого природними законами. Свобода людини — це панування людини над собою, своїми пристрастями, вчинками та емо­ціями. Київських професорів, судячи з їх етичних курсів та філософських поглядів, не можна звинувачувати в тім, що вони виступали проти насолоди життя. Людські при­страсті вони вважали невід'ємним атрибутом людської при­роди, але виступали проти надмірного їх вияву.