Творча діяльність Олександра Довженка
У роки 2-ої світової війни Олександр Довженко спочатку перебував у евакуації (Уфа, Ашхабад), а з 1942 року - в діючій армії при політуправлінні Південно-Західного фронту, писав листівки, які потім літаками розкидали на німецькі позиції, актуальні статті до армійських газет (наприклад, «До зброї!»), вів щоденникові записи, хворів.
Наступне замовлення з Кремля надійшло на фільм «Життя в цвіту» - про російського селекціонера-садівника Мічуріна. Довелося прославляти чужу націю, чужі ідеї чужою мовою. Через те фільм давався важко, і робота над ним тривала довго й нудно, а це призводило до все частіших рецидивів стенокардії. «Я втомився і виснажився вщент, - пише режисер в одному з листів, - написати півсторінки для мене вже канальський труд. Я втомлююсь часом від одного рядка». А в щоденнику цей період описаний ще яскравіше: «Ось уже кілька років тягнеться моє «Життя в цвіту»... Я вистраждав його, видушив і вистогнав, знемагаючи від приступів стенокардії і тупого бюрократизму... А серце болить... А втома така, неначе цілий день ворочав каміння...» Був ще сценарій «Прощай, Америко!» - за книжкою американки Анабели Бюкар, але партцензура зняла фільм на самому початку роботи над ним.І після війни Довженкові не було дано дозволу жити на Україні, тож він мусив сновигати по осоружній Москві. Яка це була для митця пекельна мука, ота прикрита форма заслання, як він страждав і повільно щоденно вмирав, видно із його щоденникових записів 1945-1946 років. Читаємо: «X. і Б. (Хрущов і Берія - Б. С.) не пустили мене в Київ, я український ізгой... Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл... Я хочу писати серед свого народу... Невже я не можу жити на Вкраїні? Важко мені... Нащо мені жити? Дивитися роками, як закопують мене живого в землю?.. Я в неволі... Мовчать Микитині (Хрущова -Я. С.) лакеї, чекаючи, як ворони в степу, на мою смерть... Чому мізерність... уряду і ЦК партії... мусить стукати мене по голові могильними цвяхами? Навіщо стогну в розлуці з народом? Чому криводухість хитренького Хрущова в'ялить мою душу і терзає її гнівом образи і обурення? Що мені робити? Куди подітися? Хочеться плакати, кричати, жалітися. Але кому? Я втратив радість. І творчість моя пригасає в стражданні й журбі... Умерти? Я вже мертвий... Я забуваю мову свою. Пишу, розлучений з народом моїм, з матір'ю, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі більш над усе... Мене з'їдає туга по Вкраїні. Яку пекельну кару придумано для мене! Усе в мене болить. Нема навіть точечки живої. Ніщо не радує мене. Похований по самому останньому розряду, нікому не потрібний... Ой, земле рідна, мати моя і печаль. Прийми мене хоч мертвого. Що мені робити тут, у Москві, на самоті. Кричу! Що ж ви робите зі мною?! Мене вбивають повільним вбивством, і вже мені не воскреснути... Розтерзана і умучена душа моя до краю. Я України син. Нащо одняли у мене Матір? Земле моя рідна, коли б хоч Ти була щаслива».
Процитоване тут - своєрідний трагічний монолог українського митця приреченого більшовизмом на невимовні страждання і передчасну смерть.
Обурливим є не стільки терор Сталіна стосовно Довженка (заслання, заборона фільмів, усунення з посад), скільки політичне і творче насильство: накинув небажані для нього теми фільмів, послав на Далекий Схід. Подумати лише: примусити робити фільм про сумнівні наукові цінності російського дослідника Мічуріна, коли в той час в сталінських концтаборах конав геніальний український садовод Платон Семеренко; відірвати від зйомок за уже готовим сценарієм фільму «Тарас Бульба» і примусити знімати наклепницькі фільми про УНР, про «легендарного» Щорса, котрий разом з москалями кров'ю залив Україну, про «Відкриття Антарктиди» з обов'язковим вихвалянням російських царів. Це були, напевно, найчорніші роки і так сповненого драматизму життя Довженка, хоча мав він тоді і посади, і титули, і ордени, і навіть дачу під Москвою.
Місцями в «Щоденнику» безвідносний опис свого трагічного становища в незамкнутій московській тюрмі переходить у пряме звинувачення Хрущова, Берії, Корнійчука, Бажана, Большакова (голова Держкіно УРСР) та інших з цієї партійної кліки: «Ви мене вбили. Більш, ніж убили: ви розтоптали мене, зганьбили і живого оголосили мертвим... Але я не заважатиму плазунам догоджати царям і князям у новому дворянстві. Живий мрець з волі Микити Хрущова і його гайдуків, куди ж я виплачу свої сльози? Чим порадуюсь? Де відпочину? Від кого почую людське слово?»
Найдужче вражає оце за козацьким звичаєм високої поетичної проби ліричне звернення до уявного коня: «Неси мене, мій коню, до чистої і незайманої. Нехай зіллюся з нею, і потечу, і побіжу попід задумливими вічними берегами. Вези мене, мій битий коню, неси мене, моя Десно... Пролетів думками по Вкраїні, од рідного дитинного мого Сейму, од Десни до Дунаю і до Буковини, і ні один голос звідти не гукнув до мене... навколо мене порожньо. Все замовкло. Уся Україна».
Кого, скажіть, залишать байдужим такі слова, чиє серце не здригнеться, читаючі ці рядки-квиління, сповнені притупленого болю з найбільшої, яку можна завдати, образи.
Пристрасне прагнення вирватися з московських лабет і повернутися на Вкраїну так сильно оволоділо всім єством Довженка, що йому ночами почало снитися те вимріяне повернення. Ось два записи із «Щоденника»: «Я сьогодні ранком полетів на Вкраїну. Обломилися крила, і я упав. У мене вельми заболіло в грудях. І я заплакав, упавши. Я спробував ще раз летіти, я заспівав початок думи і од жалібного голосу свого знову заплакав» (14 січня 1946 р.). «Учора і сьогодні літав на Україну. Не долітав уже. Обламуються крила на дорозі - падаю. Падаю у воду -потопаю. Збираю всі сили, аби винирнути, простягаю руки -вхопитись ні за що. Кричу - ніхто не чує. І крику немає». (З лютого 1946 р.)